текст

Серед в'язнів концтаборів були і жінки. Їх було менше, ніж в'язнів-чоловіків, але їхня доля була часом страшнішою за чоловічу. Жінок селили в окремі бараки, повністю "жіночим" був тільки Равенсбрюк. Але й туди із часом "підселили" приблизно 20 тис. чоловіків. Жіночі бараки нічим не відрізнялися від чоловічих – ті самі двоповерхові нари, металеві миски, окрема кімнатка для "блокфюрерки". Як і чоловіків, жінок ганяли на виснажливу роботу. Часто ця робота вбивала не тільки фізично, а й емоційно – своєю безглуздістю і безсенсовістю. Літературознавець, член ОУН Микола Климишин згадував, як на його очах групу жінок есесівець-наглядач змусив возити землю у тачках кругами і зсипати її в одному і тому самому місці.

Для жінок прибуття у концтабір було подвійною травмою. Крім зламу усіх дотеперішніх уявлень про навколишню дійсність, вони відразу стикалися з насильством, спрямованим на інтимну сферу. Річ у тому, що "церемоніал" прибуття у концтабір, крім так званого карантину, реєстрації, татуювання номера, отримання замість власного одягу табірного "пасяка", передбачав також зголювання абсолютно всього волосся з тіла. Цю процедуру зазвичай проводили кримінальні в'язні – і зовсім не обов'язково жінки. Бували випадки, коли після "гігієни", яка супроводжувалася вульгарними коментарями, молоді жінки божеволіли.

На жінок чигало ще дві додаткові небезпеки, крім звичних у концтаборі голоду, холоду, хвороб і непосильної праці. Жінка могла стати жертвою медичних експериментів – адже нацистських псевдолікарів цікавили насамперед питання жіночого безпліддя й успадкування ознак. Для таких жінок в Аушвіці збудували 10-й блок, який між в'язнями називали "тотенблок", блок мертвих, оскільки ті, хто потрапляв туди, рано чи пізно помирали – або внаслідок експериментів, або ж ставали жертвами газових камер. На в'язничному жаргоні таких жінок називали "кроликами", натякаючи на їхню роль піддослідних.

Але й у Равенсбрюці жінки не були застраховані від того, щоб стати жертвою експериментів. У цьому таборі група лікарів під керівництвом Герти Оберхойзер випробовувала на ув'язнених знезаражувальну дію сульфаніламідів, які планували використовувати у лікуванні гнійних ран.

Колишня бранка демонструє на Нюрнберзькому процесі сліди експериментів. Фото: waralbum.ru

Жертвою цих експериментів стала Віра Франко, внучка Івана Франка. Її заарештували у вересні 1941 року, рік утримували у львівській слідчій тюрмі СД. Під час ув'язнення Віра перенесла тиф, який тоді косив в'язнів десятками. Кілька місяців просиділа у повній ізоляції в одиночці. У 1943 році потрапила у Равенсбрюк і тут стала жертвою експериментів: "Здоровим дівчатам прищіплювали на тілі якісь бактерії, використовували їх як дослідний матеріал. На моєму тілі такі порізи та шрами залишились уже на все життя".

Інша небезпека – потрапити у табірний "будинок терпимості" для відповідних "розваг" табірних промінентів та наглядачів. Хоча таких жінок трохи краще годували і їм не загрожувала важка робота, але якщо "працівниця" вагітніла, її зразу ж після виявлення вагітності відправляли у газову камеру.

Уперше українки з'явилися у нацистських концтаборах восени 1941 року. Це були колишні червоноармійки – медсестри, зв'язківки, представниці інших військових спеціальностей. Як і військовополонених-чоловіків, їх відправляли у концтабори та змушували працювати, наперекір усім законам про ведення війни. Потік військовополонених, зокрема жінок, майже не припинявся до 1943 року.

Ось якими описав їх член ОУН, історик Петро Мірчук, який сам пережив Аушвіц: "Мене заскочив вигляд цієї групи. Вбрані в совєтські мужеські робітничі спецодяги з написом С.У., з обстриженими головами, дрібні і худі, з худими гранчастими обличчями. Вони виглядали дуже дивно. Біля них ішли СС-и з псами. СС-и часто поштуркували в’язнів прикладами крісів і копанням змушували їх придержувати рівний крок".

Ті, хто переживав випробування "малих" таборів для військовополонених, потрапивши у Равенсбрюк чи Аушвіц, часто приєднувалися до підпільних мереж спротиву. Однією з таких невільниць була Євгенія Клем. У Равенсбрюці вона очолила міжнародну мережу спротиву. Підпільницям, зокрема, вдалося врятувати від знищення жінок-"кроликів".

Євгенія Клем у Равенсбрюці очолила підпільну мережу спротиву. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

З другої половини 1942 року до них приєдналася ще одна категорія – учасниці антинацистського руху спротиву. Після викриття підпільної мережі ОУН на території Третього райху наприкінці 1942 року до Равенсбрюку потрапила ціла група українок –- студенток різних навчальних закладів – Олена Вітик, Лідія Укарма, Ольга Раделицька-Ласка, Ольга Фроляк та інші.

У концтаборі вони створили мережу взаємодопомоги, яка в міру можливостей опікувалася слабшими й старшими віком. Ця група врятувала життя тітки Дарії Гнатківської – дружини одного з лідерів ОУН-УПА Миколи Лебідя.

Після арешту верхівки ОУН(б) у липні 1941 року Лебідь очолив підпільну ОУН(б) і антинацистське підпілля. У січні 1944 року він дивом вислизнув із чергової пастки-засідки гестапо. Розлючені нацисти заарештували Дарію та дворічну дочку, а також дядька Дарії з дружиною та дочкою. Кілька місяців Гнатківську тримали в тюрмі на Лонцького, розраховуючи, що її чоловік не витримає та спробує зв’язатися із сім’єю. Коли чекання не дало результату, а фронт котився на захід усе ближче і ближче до Львова, Дарію з дитиною відправили у Равенсбрюк.

Там вони опинилися у внутрішній тюрмі, так званому бункері. Маленька Зоя привернула увагу нацистських "дослідників": білява і синьоока, вона мала вигляд зразкової представниці "вищої раси". А це означало, що її можуть відібрати у матері й віддати на виховання у якусь німецьку сім'ю. Цього не сталося тільки тому, що обличчя дитини мало занадто округлу форму й не відповідало "нормативу".

Дар'я Гнатківська-Лебідь. Фото з монографії "У боротьбі за українську державу" / gig.if.ua

Олена Вітик не тільки організувала допомогу співтоваришкам по недолі, а й залишила свідчення того, що пережили українки, і не тільки у концтаборі Равенсбрюк. Після війни у 1945–1946 роках вона зафіксувала свої спогади у серії малюнків. Альбом "Равенсбрюк" вийшов у Мюнхені у 1947 році, був перевиданий у 1988 році.

Постійно, протягом усієї війни, у концтаборах з'являлися жінки і дівчата – остарбайтерки. Їхні історії були схожі: вивезення в Німеччину, робота на заводі або у сільському господарстві, втеча, упіймання – як правило, випадкове, і найближчий концтабір.

Для киянки Анастасії Гулей ним став Аушвіц. Їй довелося пережити там два роки, які закінчилися "маршем смерті", коли приблизно 20 тис. виснажених в'язнів погнали пішим маршем крізь морози і сніги січня 1945 року. Марш тривав дві доби, потім в'язнів, серед них і Анастасію, повантажили у вагони-телятники і повезли, як виявилося – у Маутхаузен. Потім – ще одна "евакуація", тепер у Берген-Бельзен. Там українок-остарбайтерок поселили у бараки, де раніше жили військовополонені червоноармійці, які стали жертвами епідемії тифу.

Бараки не дезінфікували, а воші були у концтаборах повсюдним явищем, попри реальну загрозу розстрілу за виявлення на в'язневі вошей. У підсумку дівчата, серед них і Анастасія, швидко злягли від тифу. Тиф непросто пережити навіть фізично сильним чоловікам, не кажучи про виснажених двома роками концтабору молодих дівчат.

Анастасія Гулей. Фото з архіву Тетяни Пастушенко / istpravda.com.ua

Ті з українок, яких відправляли в Аушвіц, потрапляли не в головний табір, а в так званий Аушвіц ІІ, більше відомий як Біркенау. Тамтешні умови і жорстокість наглядачів наганяли жах і на бувалих в'язнів Аушвіцу І.

Тому, коли стало відомо про прибуття до Біркенау групи дівчат – учасниць антинацистського підпілля ОУН, ув'язнені у "головному" Аушвіці члени ОУН вирішили допомогти землячкам. Вони знали, що раз на тиждень хтось із в'язнів під конвоєм есесівця відносить до Аушвіцу ІІ стерилізатор, а потім приносить його назад. У порожнину стерилізатора можна було покласти продукти.

На щастя змовників, конвоїром був такий собі Шерпе, який ставився до в'язнів поблажливо. Один зі змовників, Михайло Марунчак, повідомив йому про бажання нести стерилізатор – начебто він хотів би побачитися із сестрою, ув'язненою у Біркенау. У призначений день Марунчак зі стерилізатором вирушив до Біркенау. У стерилізаторі передбачливо сховали масло і ще деякі продукти, попередньо вкрадені з кухні. Потім цим способом користувалися ще кілька разів.

Деякі з-поміж українок-ув'язнених вирізнялися на загальному тлі. У 1943 році у Равенсбрюці опинилися вдова і дочка Нестора Махна – Галина, з дому Кузьменко, та Олена Махно. Обох заарештували у 1942 році у Парижі. Чим завинили перед окупантами України і Франції рідні Нестора Івановича – сказати складно. Олену, до того ж, уже неможливо було відстежити за прізвищем – у 1940 році вона вийшла заміж за француза і змінила прізвище на чоловікове. Усе ж обидві потрапили до Равенсбрюку. Обидві пережили нацистський концтабір, а по війні потрапили у концтабори ГУЛАГу. Пережили й ці.

Обкладинка альбому "Равенсбрюк" Олени Вітик-Войтович. Фото з виставки "Тріумф людини"

У нацистських концтаборах діяли розгалужені мережі взаємодопомоги. Створювалися вони зазвичай за принципом земляцтва: українці допомагали у першу чергу українцям, поляки – полякам, євреї – євреям. Тільки з часом ці мережі почали взаємно перетинатися, творячи одну велику систему взаємодопомоги і спротиву нацистам. Переважно ці мережі опікувалися діставанням додаткової їжі та теплого одягу і переховуванням тих, кому загрожувало ув'язнення у внутрішній тюрмі.

Інколи траплялися винятки: наприклад, часом вдавалося видавати підпільні журнали. Одним із продуктів "видавничого дому Аушвіц", як іронічно зауважив колишній в'язень Омелян Коваль, був жіночий журнал. Його назвали "Жіноча недоля", натякаючи на назву популярного у довоєнній Галичині часопису "Жіноча доля". Кілька випусків цього журналу "вийшло" на цигарковому папері кишенькового формату, написані й проілюстровані від руки.

Один із номерів "Жіночої недолі" винесла з Аушвіцу на волю Ксеня – її псевдонім відомий зі спогадів Марії Савчин, яка зустрічалася з колишньою бранкою Аушвіцу у підпіллі: "...була невеличка на зріст, тендітна, з голубими очима і русявою косою та привітною усмішкою... Залишаючи табір, Ксені вдалося захопити із собою журнал "Жіноча недоля", редагований таємно в таборі українськими жінками-політв'язнями. Вона передала його Орланові, і я мала нагоду його переглянути. Журнал був писаний рукою, на шорсткому сірому папері, старанним почерком, з ілюстраціями, зробленими теж ручно. Тон журналу іронічно-гумористичний".

Визволені бранки. Фото: waralbum.ru

Нацистська неволя для українок закінчилася у квітні – травні 1945 року. Частина з них після звільнення повернулася на батьківщину, інші – вирушили в еміграцію. Ті, хто повертався, часто стикалися з цькуваннями та підозрами у зраді, як Євгенія Клем, яку дрібні цькування довели до самогубства у вересні 1953 року. Ті, хто вибрав еміграцію, переважно вже ніколи не побачили України – як Дарія Гнатківська.