Піт і мозолі: остарбайтери в концтаборах Третього рейху

Масове вивезення примусових робітників (остарбайтерів) із СРСР розпочалося в січні 1942 року. Спочатку це було справою добровільною. Проте німецькій економіці бракувало робочих рук, і вже з весни окупанти ввели обов'язкову трудову повинність для жителів підкорених земель. Потік ущерть набитих дармовою робочою силою ешелонів потягнувся до Німеччини.

До 80% остарбайтерів – переважно молодь чи й узагалі неповнолітні – були родом з України. Усього за роки війни в Німеччину вивезли від 1,7 до 2,4 млн жителів республіки.

Остарбайтери виявилися найприниженішою спільнотою серед усіх примусово вивезених. Їм давали найважчу і найбруднішу роботу. Вони були змушені жити чи у фермерів у селі, чи у трудових таборах при заводі в максимальній ізоляції від німецького суспільства та своїх земляків. "Східні робітники" отримували мінімальний раціон харчування, а оплата була символічною. Для ідентифікації люди були змушені носити нашивку OST на своєму одязі.

Українці на примусових сільськогосподарських роботах у Німеччині. 1943–1944 роки. Фото: ww2.memory.gov.ua

Нацистські закони передбачали суворе покарання для остарбайтерів. Навіть за незначний проступок працівника могли оштрафувати, побити або посадити у виправно-трудовий табір. Серйозніші злочини" (втеча, крадіжка, саботаж) карали ув'язненням у концентраційному таборі.

Депортовані часто не бажали працювати на ворога, не витримували жахливих умов проживання або принижень із боку "господарів". Вони чинили опір або ж утікали. Такі відчайдушні спроби припиняли, а українці-заробітчани опинялися в концентраційних таборах Третього рейху.

Олександр Бичок

16-річного студента ремісничого училища, киянина Олександра Бичка окупанти затримали на вулиці у травні 1942 року й депортували для примусової праці у Німеччину.

Олександр Бичок. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні

Деякий час хлопець працював на млині у фермера в Саксонії. Потім разом з іншими остарбайтерами втік. Його затримали співробітники гестапо й доправили в концтабір Бухенвальд.

Бичок працював у столярній майстерні заводу ДАЛ, команді "СС-господарство" і на заводі "Густлов-верке". Весь час перебування в ув'язненні він активно брав участь у табірному підпіллі, а потім і в повстанні 11 квітня 1945 року, коли ув'язнені взяли територію табору під свій контроль.

Після приходу американських військ Бичок самостійно вирушив у Київ. Він дістався додому лише до липня 1945 року. Потім поїхав відновлювати шахти Донбасу. На початку 1950-х років повернувся до рідного Києва, де живе досі.

Посвідчення колишнього в'язня Бухенвальда, видане Олександрові Бичку. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні

Володимир Галяпа

Володимир Галяпа – вихованець дитячого будинку. Неповнолітнім добровільно пішов на фронт. Служив санітаром 667-го стрілецького полку 218-ї стрілецької дивізії 18-ї армії на Південному фронті. У Запоріжжі в жовтні 1941-го потрапив у полон, але втік у Київ. У травні 1942 року його зловили нацисти під час облави на Єврейському базарі. Тоді всіх затриманих доправили на примусові роботи.

Володимир Галяпа. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні

18-річний Галяпа три тижні пропрацював у робочому таборі при заводі "Едмунд і Ко" у Лейпцигу й утік. Але вже наступного дня його заарештували й етапували в концтабір Бухенвальд.

Там Галяпа працював бляхарем у слюсарній майстерні заводу військового спорядження ДАЛ. Потім його перевели у транспортний блок.

Галяпа був активним діячем опору. Після повстання в'язнів і звільнення 11 квітня 1945 року він кілька місяців працював у радянському госпіталі на території Бухенвальда й тільки наприкінці 1945 року повернувся в Київ.

Із 1995 року й до самої смерті у 2007 році Володимир Галяпа очолював апеляційну комісію Українського національного фонду "Взаєморозуміння і примирення" при Кабінеті Міністрів України.

Посвідчення колишнього в'язня Бухенвальда. Українця Володимира Галяпу записали "росіянином", тому що він був громадянином СРСР. Фото з фондів Національного музею історії України у Другій світовій війні

Ігор Малицький

Війна застала Ігоря Малицького в Харкові, де він жив разом із матір'ю. Батька, командира Червоної армії, репресували ще в 1938 році – НКВС обвинуватив його в роботі на польську розвідку.

Мати Ігоря переховувала від окупантів знайомих євреїв. У січні 1942 року нелегальний притулок викрили окупанти й сім'я вирішила втікати, не чекаючи облави. 16-річний Ігор із матір'ю йшли 21 день пішки в село Велика Андрусівка Кіровоградської області. Звідти 3 червня 1942 року хлопця вивезли на примусові роботи.

На території Австрії він утік із поїзда, але в окупованій Чехії його з товаришем заарештували й доправили в концтабір Терезієнштадт.

19 травня 1944 року Малицького етапували в концтабір Аушвіц. Він працював у командо (так називали групу в'язнів, відряджених на певну роботу) на вугільному складі – розвантажував вагони. За два тижні у карантинному блоці з 400 людей, які прибули разом із ним, залишилося тільки 200.

6 липня того самого року Малицького перевели в концтабір Маутгаузен. Військовий лікар другого рангу Олександр Іосілевич, теж харків'янин, урятував хлопця від непосильної праці в каменоломні й улаштував його на роботу в санітарну частину ("ревір").

Облікова картка Ігоря Малицького – в'язня концтабору Маутгаузен. Фото: 20-й блок. Полювання на зайців / Facebook

У грудні 1944 року Малицького перевели у філію Маутгаузена – Лінц III. Там він працював на металургійному заводі "Герман Герінг", а згодом – у команді для пошуку і знешкодження авіабомб, що не розірвалися.

У цей час Малицький був зв'язковим у підпільній організації ув'язнених. 5 травня 1945 року ув'язнених Лінца III есесівці погнали в бік штолень у горах. На марші ув'язнені напали на охоронців і забрали зброю. Уже вільні, вони не втекли, а повернулися в табір, вигнали охорону й визволили інших бранців.

Після приходу армії США група Малицького рушила на схід, де 6 травня зустрілася з радянськими розвідниками. До 1950 року Ігор Малицький служив у Радянській армії на території Австрії та Німеччини. Потім здобув спеціальність інженера, захистив дисертацію і навчав студентів. За роки наукової роботи написав понад 100 наукових праць, 80 навчальних посібників, здобув 15 авторських свідоцтв і патентів у галузі машинобудування.

94-річний професор Малицький і сьогодні займається активною громадською діяльністю, постійно зустрічається з молоддю, бере участь у пам'ятних заходах. У 2017 році йому надали звання почесного громадянина Харкова.

Ігор Малицький у Державному музеї Аушвіц-Біркенау у 2015 році. Фото: uipa.edu.ua

Іван Маймур

До війни Іван Маймур разом зі своєю матір'ю жив у селі Благовіщенка Криничанського району Дніпропетровської області. Його батька розстріляв НКВС.

Іван Маймур. Фото з приватного архіву Євгена Завгороднього

У травні 1942 року хлопця забрали на примусові роботи в Німеччину. За місяць він утік із військового заводу у Штутгарті й пішки подався додому.

Проте повернутися в Україну Маймуру тоді не вдалося. Його схопили на кордоні з Польщею і за деякий час переправили в концтабір. Так 6 серпня 1942 року він опинився в Дахау.

Маймура звільнила американська армія. Після трьох років перебування в концтаборі 20-річний хлопець важив усього 45 кг. Але й після звільнення його життя не стала простішим – Іван ще рік провів у радянському фільтраційному таборі на Соловках.

Тільки в 1946 році він вирушив відновлювати металургійний завод у Дніпродзержинську (нині Кам'янське). На цьому заводі він пропрацював до виходу на пенсію. Через підірване в концтаборі і на шкідливому виробництві здоров'я Маймур часто хворів. Помер у 1987 році.

Робоча команда концтабору Ноєнгамме. Джерело: waralbum.ru