"Якщо батько мене виявить, негайно заштовхне в піч, і я уявив, як боляче мені буде". Автобіографія майора Штейнікова

Народився я 9 грудня 1948 року в місті Кіровограді на вулиці Сінній біля бабусиної хати. Мати не дійшла десь 20 метрів до приватного будинку. У неї почалися перейми і вона народила мене просто на вулиці приблизно о 16.00 за температури -15 Сº.

За словами батька, матері стало зле і вона вирішила піти до бабусі, щоб там мене народити (жили за два квартали одне від одного). Перед тим як вийти з дому, мати випила великий  гранчак горілки, щоб полегшити біль, але не встигла дійти до бабусиної хати, тому пологи у неї приймали на вулиці – бабуся, батько і сусідки, які жили на одному подвір'ї з бабусею.

Так з'явилася четверта дитина в сім'ї Штейнікових. Мій старший брат Олександр – 1937 року народження, другий брат Віктор – 1938 року народження, сестра Валентина – 1944 року народження. Потім народився я 1948 року й 1951-го – моя молодша сестра Людмила.

Фото із сімейного архіву

До першого класу, крім дитячого садочка, я не пам'ятаю, як минало моє дитинство. Добре запам'ятав, як померла моя бабуся 1953 року. Перед смертю мене повели до неї. Вона, вже тяжко хворіючи, пригостила мене пакунком кругленьких цукерочок-льодяників різних кольорів (у пакунку було 10 штук). Дуже добра була бабуся, мати мого батька (чого не скажеш про її сина).

Потім похорон. Від церкви її везли вулицею повз мій садочок. Востаннє батько підняв мене на руки, щоб я подивився і попрощався з бабусею, і відвів мене в дитсадок №5, а поховали вже без мене.

Так у моїй пам'яті залишилася люба бабуся, яка була жінкою, що дуже вірувала, і той малий час, протягом якого я її запам'ятав, особливо її цукерки-льодяники, тому що у своєму подальшому житті до 19 років я від своїх батьків уже ні цукерок, ні морозива ніколи не бачив.

У мене була хрещена, тітка Маруся Бутрик. Вона на всі свята і дні народження завжди дарувала мені книги на пам'ять, до яких у мене з'явився інтерес після закінчення військового училища. А до цього часу я здебільшого розглядав картинки цих книг, оскільки любові до читання мені ніхто ніколи не прищеплював.

Дядько Толик Бутрик, чоловік Марусі, був доброї душі людина. У 1950–1957 роках він працював буфетником (у ті часи слова бармен узагалі ніхто не знав) у маленькій кімнатці, приблизно 14 м², де продавали пиво, цукерки, печиво тощо на розі Поштового провулка і вулиці Яна Томпа (нижче від Верхньої Пермської, біля школи №7).

І щойно ми з батьками або я сам заходив до нього, він мені набивав повні кишені солодощами, після чого я не знаходив собі місця від радості.

У три-чотири роки у зв'язку з тим, що я був дуже неспокійним і постійно вередував, старший брат Саша, щоб якось мене "заспокоїти", відкритими долонями своїх рук ляснув мені по вухах одночасно (щоб я його не дратував своїми криками), унаслідок чого перебив мені вушні барабанні перетинки.

Старша сестра Валя, скільки я пам'ятаю своє дитинство, постійно знущалася з мене, примушувала працювати, аж до побиття мене, так це тривало до 15 років, поки я не почав займатися спортом.

Уже коли я пішов на пенсію з військової дійсної служби радянської армії, я зрозумів, що був непотрібною, нелюбою дитиною як для своїх батьків, так і для своїх сестер і старшого брата (можливо).

Фото із сімейного архіву

Із найранішого дитинства батько привчав нас до праці. Незважаючи на малий вік мій, він купив мені маленькі дитячі відра, десь на дві-три літри об'ємом, і змушував мене й усіх інших дітей носити воду.

За 100 метрів від нашого приватного будинку була водопровідна колонка, звідки ми носили воду для поливання городу, овочів, фруктових дерев, а згодом і винограду.

Ми жили у приватному будинку, де мешкало ще три сім'ї, але земельна ділянка серед усіх у нас була найбільшою. Жили на вулиці Садовій у будинку №61, біля знаменитого міського саду, висадженого на річці Сугоклей ще до революції. До нього ходили трамваї (під час війни сад  знищили фашисти).

Із кожним роком мого дорослішання батько купував усе більші відра – на шість, вісім, а згодом і на 12 літрів. Менші відра переходили до молодшої сестри у спадок.

У весняний, літній, осінній періоди ми займалися поливанням. Батько брав городи на 10–12 соток для садіння картоплі, кукурудзи, соняшників та інших овочів. І всією сім'єю ми виїжджали на садження, прополювання, а потім збір урожаю. Послаблень ні для кого з дітей не було. Навіть дуже малого віку дитини не враховували. Робота завжди була і для найменшого – перебирати квасолю, перекладати картоплю з мішка у відра тощо.

У холодну, зимову пору ми шили валянки, а потім батьки їх продавали, щоб якось поліпшити сімейний бюджет. Мати, поки діти були малі, не працювала, була домогосподаркою. Батько працював шевцем в артілі-майстерні, а потім слюсарем на заводі "Червона зірка".

Заздалегідь (у літній час за дешевою ціною) купували сукно,  військові шинелі, розпорювали їх, потім фарбували їх у чорний або темно-синій колір (який був), висушували тканину і потім за заготовками, вирізаними з картону, на всі розміри, зокрема й дитячі, вирізали тканину, викладали тонким шаром грубу, темну (побутову) вату і за потрібною формою мати вистрочувала на швейній ніжній машинці "Зінгер" заготовки. Потім починалася найважча для всіх нас, а дітей особливо, важка робота з їх обшивання.

Заготовлювали приблизно пар 20, а може, і більше, батько рівномірно ділив порівну серед усіх. Собі, матері і старшій сестрі він розподіляв великі розміри, а потім мені діставалися найменші розміри. Молодшу сестру не залучали до роботи, оскільки вона була ще маленькою, але спати вона не мала права і перебувала з усіма нами, поки всіх валянків не обшили. За часом ми працювали до 2.00–4.00.

Сам процес був дуже складним. Наприклад, у понеділок-вівторок фарбували тканину і висушували (взимку дуже довго сохла) просто у квартирі. Тут же і їли, і спали, і нюхали ці фарби. Але тоді на це ніхто не звертав уваги – усе це було звично (затверджено законом батька). У середу і четвер матір сама обстрочувала всі заготовки, їй допомагали батько і сестра з нарізанням форм і викладанням їх ватою, потім мати їх обстрочувала. Один день – п'ятниця – залишався на обшивання. Поки батько був на роботі, ми (я, старша сестра і мати) починали обшивати валянки, потім, коли приходив батько з роботи, і він долучався до цієї роботи.

Старший брат, скільки я пам'ятаю, ніколи не займався цією роботою, його ніколи вдома не було. Він був улюбленим сином батька, тому, можливо, батько йому багато вибачав, і дарма. Згодом старшого брата Олександра 1957 року засудили до 18 років позбавлення волі в місцях суворого режиму.

Другий брат Віктор у 1956–1959 роках навчався в Одеському артилерійському училищі, тому все навантаження лягало на нас чотирьох, а коли підросла молодша сестра, то й вона долучилася до цієї роботи.

Усю роботу робили так, щоб сусіди не здогадувалися, що ми робимо і що продаємо. Хоча інші сусіди з інших будинків шили капці, ватяні ковдри тощо, а на товчках або базарах потім зустрічалися випадково, і все приховане ставало явним.

Фото із сімейного архіву

У суботу та неділю батьки і старша сестра о 3.00–4.00 (узимку це глибока ніч) виходили на товчок, розташований приблизно за 3 км від нас, з усім цим товаром ішли туди продавати. Нас теж піднімали, ми вже не спали й у наші обов'язки входило навести ідеальний лад удома. Нас зачиняли на замок, на вулицю ми вийти не могли і до 15.00–16.00 перебували вдома. У будинку наводили такий лад, що не можна було виявити жодної порошинки. Я як старший розпалював у печі, підігрівав воду і мив підлогу, а молодша сестра витирала всюди пил, мила посуд тощо.

Коли прибирання було закінчено, ми сідали біля вікна і чекали батьків. Іграшок на той час ні в мене, ні в моєї сестрички не було. Була у старшої сестри велика лялька заввишки 40 см, але вона категорично забороняла її комусь із молодших брати (їй на день народження подарувала хрещена).

Сірники вдома лежали вільно, але ми, крім як розпалити в печі, про них навіть не могли й думати. Оскільки батько проводив таке "інструктування", що про них відразу забували, що вони є. Якщо торгівля у батьків була вдалою, то батьки могли нам із сестрою купити по кілька цукерочок. Якщо ж торгівля погано пройшла – ми не бачили нічого.

Якось в один із вихідних днів, коли батьки були на товчку, мені було зо 10 років, а сестричці приблизно вісім років, і ми вирішили батькам зробити сюрприз. Удома їсти нічого не було, і ми вирішили зварити борщ червоний. Батько матері колись подарував велику книгу про різновиди їжі і самовчитель її приготування. Ми знайшли у книзі одну зі страв – це борщ – і все як написано виконали, усі процедури приготування, і зварили справжній борщ.

Другі страви мати готувала переважно на свята або на якісь ювілеї. А так переважно борщі, супи і компот або кисіль, який я дуже любив. Тому ми і зварили борщ, я розтопив у печі, начистив картоплі, а сестричка все інше сама робила: приправи, нарізання тощо.

Їсти ми ніколи самі не могли. Хоча й були цілий день голодними, але терпляче сиділи біля вікна і чекали на батьків, щоб потім похвалитися, хто більше чого зробив. Якщо були маленькі гостинці, ми були на сьомому небі від радості. Потім усі сідали їсти. Але коли пробували борщ, батько і мати не повірили, що ми, малі діти, змогли приготувати такий борщ, що навіть не кожен дорослий зміг би так приготувати. І якби не той факт, що ми були зачинені на замок, батьки подумали б, що нам допомогли родичі або сусіди.

Одягом батьки нас не балували. Речі я носив після сестри і старших братів. Якщо метелик, сорочка і шаровари (до 15 років я штанів не бачив і не носив) були завеликі, мати їх вшивала і я їх носив, поки не виростав. Потім цей одяг переходив до молодшої сестри, відповідно, із перешиванням (хоча після мого носіння там навряд чи щось можна було вже перешивати).

У перший клас я пішов у шестирічному віці. Батьки вважали, що так краще буде для мене і для мого навчання, але глибоко помилилися. Класним керівником із першого до четвертого класу була Поліна Іванівна, добра знайома моїх батьків, вона ж була і першою вчителькою старшої сестри.

Навчався я слабко, усе більше пустував на уроках, смикав дівчаток за кіски. Усе мені в ці початкові роки сходило з рук, адже моя перша вчителька, мабуть, просто жаліла мене, знаючи жорстокий характер батька. Але коли я пішов у п'ятий клас, усе життя у мене пішло догори дриґом.

У п'ятому класі було багато вчителів. І в цих учителів стільки різних було характерів.

За вдачею я був непосидючим школярем. Для мене уроки відсидіти було мукою. Здебільшого на уроках я пустував, що-небудь ляпну – і всі учні класу сміються кілька хвилин. А вчителька виганяє мене з класу і відправляє до директора школи.

Директором школи (до восьмого класу) був великий педагог, заслужений учитель України Захар Денисович Сергієнко (нині вже покійний). Людина спокійної витримки, чуйна й уважна. Носив суворий одяг: хромові чоботи і сірий костюм, пошитий на зразок військових, кітель такого самого крою, який носив Йосип Сталін.

Після того як мене вкотре виганяли з уроків, я йшов до директора, він дуже уважно на мене подивиться, а потім запитає: "Ну що ти, синку, накоїв на уроці?", я нахилю голову й відповідаю, що вирвалося у мене ненароком якесь слово, усі у класі сміються, а мене вчителька вигнала з класу і відправила до вас. Він мене ніколи не сварив, а спокійно пояснював, що і як, навіщо навчання нам, робота вчителів, брав із мене слово, що я більше пустувати не буду, і відправляв мене знову на урок.

Наступного дня все повторювалося знову: зрив уроку, директор, обіцянки тощо. Пустував я на уроках не в усіх учителів. Одних боявся, інших поважав, а третім зривав уроки. Тому згодом, коли на вчительській нараді вирішували питання про виключення мене зі школи, серед учителів не було єдиної думки, в одних я добре поводжуся, дістаю гарні оцінки, в інших – погано, і дістаю низькі оцінки. Думки були різні серед учителів, але підсумкове слово і рішення було за директором школи. Він завжди говорив: "Хлопчисько непоганий, це ж дитина – веселий хлопчик, він переросте і буде золотою людиною".

У директора школи Сергієнка була велика сім'я. Один із синів загинув у роки Великої Вітчизняної війни, виховання дітей та онуків його відбувалося в суворій дисциплінованості, повазі до старших, наданні допомоги тощо (це я дізнався з розмови і спогадів онука Захара Денисовича – Сергія Сергієнка, який працював зі мною в театрі імені Марка Кропивницького).

Потім учителі, яким я зривав уроки, зрозуміли, що директор школи до мене жодних рішучих заходів не застосовує, і стали викликати до школи мою матір. Вона почервоніє за мене, потім тріпне добре по дупі – і до кінця дня я стаю спокійним. А наступного дня все починалося знову. Так тривало деякий час. Справа була вже у шостому-сьомому класах, коли я почав дорослішати, але пустувати не переставав.

Після чергового зриву уроку вчителька вирішила викликати батька у школу (хтось порадив їй це зробити, мабуть, дізналися про жорстокий характер батька, і не помилилися в цьому).

Фото із сімейного архіву

Батько вже працював слюсарем на найбільшому заводі Кіровограда "Червона зірка". Працював він тоді у три зміни, мати була домогосподаркою.

Батько, прийшовши до школи і дізнавшись, що я зірвав урок, тут же у класі при всіх учнях зняв мені штани і своїм ременем так пошматував мені дупу, що від нестерпного болю і мого крику у клас прибігли інші вчителі і директор школи, який зупинив побиття і дуже суворо відчитав батька за таке виховання. Учителі, яким я зривав уроки, були такі задоволені, що не приховували радості від факту здобутої перемоги наді мною.

Я, звісно, на уроках уже більше не міг перебувати і від сорому пішов додому. На цьому все не закінчилося. Прийшовши з роботи додому, батько продовжив своє "виховання" але вже широким офіцерським ременем. На кілька тижнів я притих і уроки минали нормально, поки я не забув "смак" цього широкого ременя.

У п'ятому-шостому класах я подружився з дівчинкою на два роки молодшою за мене. Її звали Лора Сандул. Це, можна сказати, моя перша юнацька любов. Вона була симпатичною дівчиною, красиво одягалася, батьки її були шановані люди в місті.

Тому всі вчителі та її батьки були дуже здивовані, як може відмінниця школи дружити з "босяком і шахраєм", а головне двієчником. Батьки забороняли їй зі мною дружити і зустрічатися, але вона їх не слухала. Вона ніколи не соромилася ходити зі мною, хоча проти неї я ходив у лахмітті, шаровари були зашиті, у латку, взуття подерте.

У теплу пору року це якось було не видно – сорочка або майка, шаровари не надто впадали в очі. Але в осінньо-зимовий період відразу було видно, і до того ж дуже, що у шостому-сьомому класах я носив пальто, яке мені купували два-три роки тому і що руки стирчали з рукавів на 15–20 см.

Мати як могла перешивала і дошивати схожою тканиною пальто, але купити нове було просто неможливо, адже без дозволу батька це зробити було неможливо. У нього була одна відповідь: "Він не заробляв, щоб йому купувати пальто". І так я носив це пальто до 15 років, поки не пішов працювати.

Фото із сімейного архіву

Після чергового зриву уроку вчителька скерувала одну з учениць по батька. Я дуже просив учительку, щоб вона не робила цього, знав, що батько зі мною зробить. Але вчителька була невблаганна, я їй обіцяв, що пустувати ніколи не буду, але це було даремно.

Під час великої перерви у школу забіг батько з ременем, зловив мене біля буфету (я постійно крутився біля буфету, батьки мені ні копійки ніколи не давали. Булочка коштувала 3 копійки, пиріжок – 4 копійки, я вже не кажу про сметану, молоко у склянці було не для моєї кишені, але дівчата з класу купували мені і завжди пригощали, а якщо не було такої можливості, то я заходив у буфет, де було битком учнів, і крав то булочку, то щось інше, уже дуже хотілося поїсти чогось незвичайного, а не те, що давала мати – хліб, намащений повидлом. Деякі учні бачили, що я краду, але ніколи мене не зраджували). Я навіть не встиг зрозуміти, що сталося, як батько здер із мене штани із трусами і гайда бити мене вже просто в коридорі на очах у всієї школи. Я терпів біль і намагався не кричати від одержуваних ударів по заду (батько затиснув мою голову між своїми колінами і бив що було сили). Він, бачачи, що я не кричу, ще з більшою силою бив мене. Я вже не пам'ятаю, хто його відтягнув від мене. Від сорому й образи, навіть не взявши портфеля з підручниками, пішов зовсім зі школи.

Була ще тепла погода. Я наскаржився своїм тодішнім дружкам про те, що робив зі мною батько. Вони порадили піти з дому назовсім, що я і зробив. Уперше я пішов із дому на добу, і наступного дня батько спільно зі старшою сестрою знайшли мене (утекти від сестри я не зміг, вона була спортсменкою, їй наздогнати мене зовсім не було важко). Удома почалося нове побиття. Батько так мене побив, що на спині і дупі моїх не залишилося жодного світлого місця. Я, вже щоб помститися батькові, перечекав, коли він піде на роботу, старша сестра – у школу, набрав побільше хліба, тепліше одягнувся і знову пішов із дому.

Друга моя втеча тривала три дні. Я, вже знаючи, де батько із сестрою мене шукатимуть, у денний час підібрав собі нічліжку в сараях, на горищах чужих людей, де не було собак, коли темніло – залазив на горище і спав у соломі, хоча вже починалася зима і ночі вже були холодні.

Про навчання я не думав. Думки були тільки про те, щоб мене не виловили. Коли закінчувалися запаси хліба, мені мої "друзі" виносили хто що міг. Щоб хоч якусь копійку заробити, ми ходили за місто, крали на городах капусту, буряк і продавали людям, які жили за межами міста. Потім стало небезпечно красти, бо чоловіки почали стежити за своїми городами. Можна було залишитися з переламаними кінцівками і скрученою шиєю.

Коли мене знову виловили, побиття було дуже ретельне – капітальне, я, напевно, тиждень був без голосу, бо зірвав його від крику, і не міг сідати на стілець або за парту. Додатково до цього батько вирішив за мою таку поведінку позбавити мене їжі, суворо заборонив мені брати щось із їжі, а матері – давати мені. Мати боялася свого чоловіка, адже і її батько бив дуже часто. Мати за характером була веселою жінкою. У компанії жартувала, кепкувала, танцювала іноді з іншими чоловіками із цієї компанії. Батько був ревнивою людиною й одразу ж на танцях або після них бив матір так, що у неї було все обличчя чорне в синцях.

Моя старша сестра не відставала від батька, після його виховання вона дуже часто мене била тільки за те, що батько брав її завжди на пошуки і вона не висипалася через це. Тож діставалося мені від усіх. Я, зі свого боку, усе своє зло й образу виливав на молодшій сестрі.

Після кількох днів голодування в домашніх умовах мене знову відправили до школи. Там я практично був присутнім, якщо предмет мені подобався, особливо російська література, я вивчив напам'ять вірш "Смерть поета" Лермонтова і дістав відмінну оцінку, а на решті предметів я був вільним слухачем.

Ну й в один прекрасний момент моя душа знову почала протестувати, знову зірвав урок чи навіть кілька. Мені вже стало байдуже, я не реагував на погрози батьків, а робив на зло, знаючи, що піду з дому назавжди.

Погода була весняною, теплою, 1961 року. Коли я побачив, що вчителька постала по батька одну з учениць, я зібрав усі книжки, зошити, склав у портфель, залишив його у класі на парті й пішов зовсім зі школи. Це була найдовша й найбільша відсутність поза домом. Я пішов із дому більше ніж на три місяці. Поки були ночі холодними, я кілька ночей спав у кочегарці кінотеатру "Супутник", розташованого поряд із телецентром і міським садом.

Уночі спав на невеликій печі (котел), вона була високою, у дверцята вільно могла пролізти людина, а такий змучений хлопчисько, як я, тим паче. На печі був 10-сантиметровий шар пилу, гару, кіптяви, я вже не думав, що забруднюся, дуже було холодно й надто хотілося спати, тому я з тильного боку через люк, у який завантажували вугілля для котельні, заліз у котельню (кочегарню). Останній сеанс у кінотеатрі закінчувався о 22.00 (узимку останній сеанс був о 20.00, улітку додатково о 21.30).

Я чекав, коли всі люди (глядачі) розійдуться, робив кілька обходів навколо кінотеатру, видивлявся, чи немає батька із сестрою, які могли мене виловити, і приблизно опівночі (годинника не було, час я визначав за рухом маршрутного автобуса, та й за морозом, коли вже пальці ніг і рук переставав відчувати, а теплих черевиків і рукавиць я до 19 років ніколи не мав), я залазив у кочегарню й тихенько вилізав на піч, щоб навіть кочегар мене не бачив, побоювався, що він може батькові показати, де я.

Хоча з кочегаром я жив дружньо і, коли батько був на одній зі змін, я спокійно був у котельні й коли наставав час повернення батька з роботи, я йшов і ховався там, де мене не могли виявити.

Тому в таку пізню годину ніхто не знав, що я в кочегарні. Щойно я залазив на піч, я вже думав про обачність, лягав на живіт, руки схрещував і лягав головою на них, обличчям у бік коридору, звідки могли з'явитися шукачі, і засинав. Хоча мені й було 12–13 років, я спав дуже насторожено. Маючи поганий слух (перебиті в ранньому дитинстві перетинки), я все-таки крізь міцний сон швидше відчув, ніж почув, що хтось дуже тихо й обережно йде. Я розплющив очі й побачив, що коридором кочегарки йде батько й дивиться на всі боки, по закутках, шукає мене. Піч була просто під стелю (відстань між стелею і грубкою не перевищувала 50 см, я туди залазив упритул) і в коридорі, де горіло слабке світло, не можна було побачити когось нагорі.

Я завмер і затамував подих, мені відразу в голову врізалася одна думка, що якщо батько зараз мене виявить, він стягне мене з печі й негайно заштовхне в піч, і на цьому всі його муки (а також інших родичів) закінчаться, але як боляче буде мені в цій печі, я вже уявляв. Я проклинав себе в думках, навіщо я ночував у цій кочегарці, краще б замерз на холоді, зате не уявляв собі таких мук. Я був ні живим ні мертвим, тут я згадав Господа Бога й усіх, хто мені дорогий.

Батько зайшов у відсік, де були піч і вугілля, оглянув усе уважно й пішов (якби в нього був ліхтарик, мені б не оминути лиха). До ранку я спав спокійно, я знав, що вдруге на одне й те саме місце по мене не прийдуть. Протриматися потрібно було до 8.00, батько йшов на роботу або після нічної зміни до обіду спав, а старша сестра йшла до школи.

Більше я вже в кочегарці не ночував, один тільки спогад про піч, у яку мене міг закинути батько, кидав мене в піт.

Тому я й мої друзі думали, де знайти для мене надійніше місце проживання. Зима й морози понад -15 ºС робили свою справу. До друзів іти не міг (батько щодня навідувався до них), окрім їжі (зазвичай хліб і фруктові сушки), вони більше нічим мені допомогти не могли.

У будинку відпочинку "Червоної зірки" небезпечно було показуватися, там постійно чергувала міліція. Тому ми придумали дуже гарний вихід. У кого були гроші (найдешевший квиток на фільм коштував 20 копійок), заходив до кінотеатру за квитком на останній сеанс і сідав на крайнє місце, трохи далі від загальної маси глядачів. Зал було розраховано на 200 місць з однорядними рухами глядачів з фоє в зал і з трьома виходами для глядачів. Тому глядачів понад 20–50 осіб у середньому на фільмі не бувало.

Коли починався фільм, той, хто зайшов за квитком, чекав, коли касирка й буфетниця почнуть по-жіночому пліткувати між собою. Білетерка виходила із залу, "корефан" тихо відкривав одні із дверей для виходу й ми всі по одному, приблизно 10 осіб, тихо присівши, заходили до залу (останній зачиняв двері) й дивилися фільм. Я ж був спокійний – якщо батько і приходив до кінотеатру, він завжди запитував у касирки-білетерки, є я чи ні. Вони, як завжди, відповідали, що крутився тут, але в залі його немає, самі того не підозрюючи, що мені роблять ведмежу послугу. Усі працівники кінотеатру були знайомими, оскільки жили на одній вулиці, в одному районі.

Коли закінчувався сеанс, я тихенько лягав під крісла, хлопці спеціально їх опускали і збоку не видно було, що під сидіннями хтось лежить. Білетерка (а вона жінка похилого віку, пенсіонерка) побіжно переглядала ряди, зачиняла двері і, вимкнувши світло, йшла додому. На вулиці вже о 17.00 узимку було темно. Я спокійно міг розслабитися і спати вночі. Я залазив на сцену, а вона була разом з екраном вищою приблизно на один метр від основної підлоги в залі для глядачів, і лягав спати, загортаючись в одну із завіс, що закривали екран. Хоча в залі було не дуже тепло, але завіса допомагала зігрітися.

Фото із сімейного архіву

Засинав дуже важко, постійно хотілося їсти, але доводилося терпіти, сподіваючись на завтрашній день, що друзі що-небудь принесуть. Якщо хотілося в туалет дуже, тихенько відчиняв крайні двері, не раніше ніж о 1.00–2.00, і виходив. Звичайно, я порахував, на якій зміні роботи був батько.

Уранці прибиральниця, вона ж і білетерка приходила й прибирала зал та фоє кінотеатру. Я лежав чи сидів, причаївшись за завісою, і спостерігав за нею, вона мене не бачила і здогадуватися не могла, що на сцені та й взагалі в залі хтось є.

Якщо мені треба було вийти з кінотеатру, я чекав, коли прибиральниця через одні з дверей піде по воду в кочегарню (туалет або умивальник у кінотеатрі зачиняла поки ходила по воду).

Якщо ж ми із хлопцями домовлялися зустрітися в кінотеатрі, то вони десь збоку спостерігали за прибиральницею, а коли вона, прибравши, йшла додому, я відчиняв двері й усі по одному, дотримуючись конспірації, проходили до залу, останній зачиняв двері й починали мене пригощати.

Так тривало кілька місяців, завжди дотримувалися порядку, не залишаючи за собою жодного сліду, навіть коли на вулиці була відлига й багато було бруду, я і хлопці знімали взуття й заходили до залу босоніж або у шкарпетках (у декого, зокрема й у мене, шкарпеток не було або висіло саме лахміття, як, втім, і одяг).

Одного разу вночі я лежав на сцені й не міг довго заснути, усе думав про їжу, перевертався із боку на бік, думав про все, а про обід найбільше й незабаром заснув. Заснув, але за деякий час відчув, що мій великий палець правої руки смикається. За весь цей час погонів я виробив у собі інстинкт ніколи різко не схоплюватися й не айкати, а тим паче кричати або сіпатися. І коли я відчув, що палець ще сильніше почав смикатися, та ще й чомусь із болем, я розплющив очі і, хоча було темно, побачив невеликого щура (або велику мишу), яка, мабуть, теж була голодною і гризла мені палець. Я струснув рукою і щур утік. Зранку, коли почало світати, я побачив кров на пальці й невелику ранку біля нігтя. Поплювавши на палець і протерши слиною це місце, я знову ліг спати, хоча який це був уже сон.

Коли прокидався, голод брав своє, їсти хотілося, словами це не передати. Коли виходив зі свого "притулку", бачачи, що друзі поїсти нічого не принесуть (вони теж ходили у школу, допомагали батькам по дому тощо), ішов на центральний базар (у місті в ті часи був тільки один базар-ринок) нині він зберігся. На місці УТО (універсальне торговельне об'єднання) стояли одноповерхові старовинні магазини, старовинна житлова триповерхова будівля до самого мосту річки Інгул на вулиці Карла Маркса, а всередині до самого берега стояли ряди столиків для продажу різних товарів. Тоді ще не було річного містка через річку Інгул, який зараз у кінці вулиці Пашутіна. Паркану навколо ринку не було. Ринком були розкидані окремі маленькі (за діаметром круглі) крамниці, у яких продавали тільки цукерки, печиво та інші солодощі на вагу.

Я, брудний, обшарпаний, у пальто сірого кольору (після кочегарки воно перетворилося на сіро-чорний колір), ходив між рядами і видивлявся, що б поцупити із продуктів, що-небудь, щоб утамувати цей звірячий голод. Але оскільки мій зовнішній вигляд привертав увагу продавців і перехожих, я нічого собі "заробити" так і не зміг.

По-перше, я боявся, що мене затримають, поб'ють і викличуть міліцію, по-друге, нечасто, але проходив ринком міліціонер. Зате я уважно оглядав усі кіоски і вибирав собі потрібний, а він стояв один наприкінці ринку, підходи і виходи до нього я знав як свої п'ять пальців.

І вже я терпів до ночі й у пізній час ішов на ринок і видивлявся, коли сторож зробить обхід і зайде до себе в будку, біг через увесь ринок до своєї обраної мети, каменем розбивав скло в кіоску й усім, що потрапляло під руку, – цукерками, печивом тощо – забивав усі кишені, засипав у пазуху скільки міг і тікав геть, не забуваючи водночас викинути камінь у річку. Цієї здобичі мені вистачало на кілька тижнів, хоча після солодощів так пити хотілося, але із цим було простіше, адже на всіх вулицях стояли водопровідні колонки і спрагу завжди можна було втамувати.

Настала весна, і вже було досить тепло, щоб ходити роздягненим. Пальто і шапку стару (її ще мої брати носили) я заховав у сараї, на горищі у друга.

Батько, бачачи, що мене зловити неможливо, почав передавати хлопцям, що, мовляв, нехай Сергій іде додому, я його бити не буду. Хлопці мені все це передавали, але я однаково боявся йти додому. Оскільки день ставав довшим, уже стало небезпечно перебувати й у кінотеатрі, й у своєму районі, ми вирішили у призначений час виїхати з міста. Хто що міг узяв їстівне, крім мене, і ми пішли на залізничний вокзал. Там стали чекати, щоб зупинився будь-який товарний ешелон. Але всі вони на великій швидкості проходили повз нас. Ми не знали, як нам потрапити на ці ешелони.

Тоді найстарший із нас (нас було четверо осіб) сказав, мовляв, давайте з підвісного моста зіскочимо на ешелони, які їдуть. Спочатку ніхто не міг уявити, що таке стрибати з моста на ешелон, вагони, які були з вугіллям, лісом або іншими матеріалами, або просто на дах товарного вагона (пасажирських поїздів до уваги не брали).

Але коли ми піднялися на навісний міст заввишки приблизно 15–20 метрів від землі, ешелони, які проходили внизу, для мене здавалися чимось жахливим. Найстарший із нас, Павло Плохотников, такого самого року народження, що і я, але місяцями старший за мене, розповідав нам, як треба стрибати, щоб із запасом вагона і часом падіння, щоб потрапити саме у вагон, а не між вагонів.

Оскільки я сильно боявся висоти, я просто відмовився стрибати. Але мені хлопці зразу ж нагадали про батька і його бузувірські побиття, і я погодився, але сказав, що стрибатиму останнім. Я і брати Онуфрієнки – Саша (1949 року народження) і Паша (1951 року народження) – вперше займалися цією справою, тому першим вирішив стрибати наш "учитель" і стрибнув досить вдало, за ним стрибнув Саша і приземлився поряд із задньою стінкою вагона (стрибнув би на кілька секунд пізніше, опинився б між вагонами і, звісно ж, був би під колесами ешелону). Залишалося приблизно п'ять вагонів, треба було швидше стрибати, інакше ешелон пройшов би.

Черга була за меншим Пашкою стрибати, але він не наважувався, подивився дитячими очима на мене, заплакав і сказав, що стрибати не буде. У душі я зрадів, що я не один побоявся стрибати, але цього не показував, а почав заспокоювати молодшого друга. А тут і ешелон пройшов. Ми спустилися з моста і пішли пішки вздовж залізниці. Ішли довго, пройшли приблизно 2 км, коли побачили, що назустріч нам ідуть Пашка і Сашка. Вони побачили, що ми не стрибнули, і не поїхали далі, десь ешелон уповільнив хід і вони зістрибнули з поїзда, та й Саша не хотів кидати свого молодшого брата.

Ми всі разом дійшли до якогось залізничного вузла, де часто зупинялися ешелони, і там спокійно залазили у вагони і їздили в різні боки Кіровоградської області. Були й у Знам'янці, Трепівці, Помічній та інших населених пунктах області.

Потім ми якось дізналися, що на одній із баз за межами міста наймають робітників для розвантаження товарних вагонів, здебільшого це був ліс, різних розмірів колоди від 3 до 6 м. Ми прийшли на базу і побачили, що друга бригада дорослих, здорових мужиків розвантажувала два вагони. Ми, четверо пацанів, нікого не питаючи, не запитавши навіть у цих мужиків, вибрали, як нам здалося, найменші (тонкі) колоди, почали їх розвантажувати, скидати на платформу. Пізніше підійшов якийсь чоловік, подивився на нас, єхидно посміхнувся і пішов геть від нас.

Нам здалося, що цьому чоловікові сподобалася наша робота, і ми з іще більшим завзяттям взялися за роботу, та ще до того ж почало вечоріти-смеркатися. Фізично ми були слабкі (не порівняти зі здоровими мужиками) і змогли колоди скинути на висоту зросту Пашки, він не тільки був старшим за нас, а й за зростом на голову вищим за нас. Практично ми всі вже неабияк видихнули й вирішили попросити сусідні бригади допомогти нам, але вони нас послали подалі, і ми вирішили піти до старшого по базі та показати йому свою зроблену роботу, щоб він нам заплатив за неї.

Коли ми знайшли цього старшого по базі й усе йому розповіли та почали показувати на свою роботу, він нам відповів: "Хто вас просив розвантажувати вагон, із ким ви домовлялися про розвантаження вагона, де договір?", та ще додав: "Ви розвантажили вагон, якого не можна було розвантажувати", і вимагав, щоб ми знову його завантажили.

Ми зрозуміли, що він із нас знущається і просто не хоче платити нам гроші за нашу виконану роботу, він гроші, звісно, візьме собі. Ми зі сльозами на очах, змучені, голодні пішли ні з чим.

Поступово ставало тепліше, весна вже брала своє й уже самому хотілося додому, помитися, поїсти добре, хоча розумів, що із другою мрією у мене будуть проблеми.

А в цей час батько просив сусідів, інших хлопців із класу, школи, щоб мені передали, щоб я йшов додому і що мене він більше ніколи пальцем не зачепить. Хлопці все це передали мені, і, хоча я все ж боявся, що батько обдурить мене і знову вкотре поб'є, я погодився йти додому тільки разом із хлопцями, щоб вони були свідками, якщо батько не стримає свого слова.

Ми всі прийшли до мене додому, я мовчав і дивився на батька. Він на мене так подивився, що душа моя вся втекла у п'яти, а сам подумав: "Зараз мені настане кінець", але хлопці побачили мій страх і сказали батькові: "Дядьку Миколо, ви дали слово не бити Сергія, ми його ледве вмовили прийти додому, і якщо ви його зачепите, ми більше вам ніколи не повіримо". Він дав їм слово, що мене не зачепить, і вони пішли додому.

Він мене тільки запитав: "Ну як, нагулявся, чи ще хочеш?" Я мовчав і нічого йому не відповідав. Мати, щоб якось показати свою суворість, почала мене теж сильно сварити, кричати на мене, старша сестра, зі свого боку, теж зробила кілька виховних пропозицій, але я мовчав як риба, сказав би я хоч слово у відповідь – побиття мені не уникнути.

Не знаю, що в цей момент думав батько, коли мене виховували мати і старша сестра, але після всього він сказав мені, щоб я наносив води, прибрав подвір'я, а завтра вранці вирішить, що зі мною робити.

Про їжу не було жодного слова, ніхто мені нічого не запропонував, я виконав усю роботу, наносив води у 200-літрову бочку, прибрав подвір'я, помився і ліг спати.

Коли вранці всі встали, старша і молодша сестри пішли до школи, а мені мати дала, щось чистіше з одягу переодягнутися, батько мене кудись повів. Я спочатку подумав, що він веде мене у школу, але коли ми пройшли повз школу, а пішли в центр міста, я міг лише здогадуватися, куди ж мене веде батько.

І коли він привів мене в міське відділення міліції (розташоване на вулиці Леніна, 6, у ті роки місто ще не було розділене на два райони), до підполковника міліції, старшого слідчого, а можливо, і начальника карного розшуку Маковського (він вів кримінальну справу мого старшого брата до засудження) і заявив цьому підполковнику міліції, що це його молодший син, який іде з дому, став на шлях порушень і, мовляв, заберіть його або в дитячу колонію, або до в'язниці, він зі мною нічого не може вдіяти.

Цей підполковник міліції дуже уважно подивився, я своїх очей не відвів убік і дивився на його обличчя, яке було все у виїмках (ця людина колись хворіла на віспу). Він запросив у якийсь кабінет мене, а батькові сказав почекати в коридорі, і почав питати у мене про все, що сталося. Я йому все без приховування розповів, що за будь-яку витівку батько страшно б'є мене, голодом морить, ображає й усе інше. Підполковник міліції уважно мене вислухав, потім сказав мені, щоб я намагався менше на уроках пустувати і що батько мене більше бити не буде. Ми вийшли з кабінету, підполковник міліції сказав мені, щоб я почекав на вулиці, кілька хвилин я прочекав на батька, а коли він вийшов, обличчя його було в такому гніві і він мені сказав: "Ти навіть на батька скаржишся", я промовчав, і ми пішли додому.

Наступного дня мати відвела мене до школи, але класна керівниця їй сказала: "До кінця навчання залишився місяць і починаються іспити, ваш син майже рік не ходив до школи, програми не опанував, тож забирайте його додому, а з вересня приведете знову до школи, у сьомий клас".

Оскільки до школи я вже не ходив, мене залучили до домашньої праці. Без дозволу я вийти погуляти не міг, а якщо самовільно іноді й ходив, батько замість биття завантажував мене роботою так, що я міг бачити вільний час тільки вночі, коли вже лягав спати.

Через те, що ми жили у приватному будинку (на одному подвір'ї четверо господарів жило), де була маленька присадибна ділянка, на якій росли фруктові дерева і були грядки з овочами, для мене поставили завдання кожного дня (або рано-вранці, або ввечері) поливати всі дерева і висаджені овочі, після поливання наносити дві металеві бочки на 200 літрів води з водогону, розташованого за 100–150 м від будинку. Коли це було зроблено, я мав нарвати для кроликів два мішки свіжої трави, після цього прибрати подвір'я, вимести все з подвір'я, оскільки там був собака, після нього через кожні пів години я мав прибирати, а потім наш туалет (у всіх господарів були свої туалети), який було закріплено за мною до 19 років, поки я не виїхав із Кіровограда.

Фото із сімейного архіву

Сестер батько ніколи не чіпав, уся робота лежала на мені. Я бачив, що він знущається з мене, а я просто не міг зрозуміти, чому. Про це я дізнався, коли звільнився з армії на пенсію.

Але один промах я все ж допустив, за що батько мене знову жорстоко побив, щоправда, це було останнє побиття. Якось я зовсім випадково знайшов три рублі новою купюрою, у коридорі будинку, над вхідними дверима. Я навіть не подумав, що ці гроші міг сюди хтось покласти і що хтось буде їх колись шукати. Я схопив цю троячку (1961 року була грошова реформа у СРСР), а вона вже дуже сильно мене тягнула до себе, і побіг на вулицю до своїх "старих друзів".

Найстарший із нас, Пашка, запропонував купити пляшку вина (зараз таке вино називають "шмурдяк"), трошки повеселитися, купити цукерок, печива і піти в парк імені В.І. Леніна на "відпочинок". Було це приблизно о полудні, коли ми все, що планували, купили, у мене залишалося десь копійок 70, коли дорогою в парк ми зайшли в дитячий магазин з іграшками для продажу, і я купив за 60 копійок губну гармошку (свистульку). Я так зрадів, що у мене вперше з'явилася іграшка, тим більше куплена власноручно (але за чиї гроші?).

Після всього, коли ми випили цю пляшку вина і закусили солодощами, ми пішли гуляти парком, де могли – просилися безплатно, щоб нас пустили кататися на гойдалках, і в таких розвагах минув день і почало смеркатися. Ми вже добре "нагулялися", до того ж нас добре розвезло від випитого вина, ми вирішили йти додому, а тут ще й пішов невеликий дощ.

І що ближче ми підходили до будинку, то страшніше ставало мені. По-перше, я був напідпитку, по-друге, я кілька разів падав у болото і вимазався як чорт, а по-третє, боявся за гроші, що самовільно їх узяв, і по-четверте, так пізно йшов додому.

Додому я вже боявся йти і пішов у сусідський будинок до молодшого Пашки. Його мати, тітка Катя, гарна, добра жінка, як могла, почистила мій одяг, помила мене і сказала йти мені додому. Я боявся йти. Тоді вона вирішила якось пом'якшити гнів батька і почала кричати батькові через паркан: "Колю! Мовляв, Сергій у нас, він із моїми хлопцями гуляє, не хвилюйся, він давно у нас". Але батько був тією людиною, яку складно було обдурити. Мені вже нічого не залишалося, як самому йти додому.

Не встиг я вийти із сусідського подвір'я на вулицю, як назустріч мені вже вибіг озвірілий батько. Я з переляку сильно закричав, батько схопив мене обома руками за поперек, у повітрі перевернув мене, схопив мене за ноги, внизу біля підйому, і підняв мене на всю висоту своїх рук. Я перестав кричати, тільки опустив очі вниз і побачив металевий штир, призначений для перекриття води, який стирчить із-під асфальту, – тут я зрозумів, що мені зараз кінець. Я заплющив очі, долонями закрив голову і став чекати удару в голову штирем.

Але в цей момент сусідка, почувши мій крик, одразу ж вибігла на вулицю і побачила, що батько підняв мене вгору ногами і хотів щосили вдарити мене головою об асфальт (він не бачив, що піді мною стирчав металевий штир). Сусідка щосили закричала: "Що ти робиш, ти ж уб'єш зараз дитину, скільки ти можеш бити хлопця?". Її слова на батька подіяли. Він поставив мене на ноги і повів додому.

Зайшовши додому, він без церемоній стягнув мені шаровари разом із трусами, силою затиснув мені шию своїми ногами і давай мене бити офіцерським (широким) ременем, тільки вже не шкірою ременя, а металевою бляхою (застібкою із двома штирями).

Скільки він мене бив, я не пам'ятаю, але від крику втратив голос, кричати не міг, і тільки коли моє тіло обвисло і я розтягнувся на підлозі, до батька підбігли мати і старша сестра (молодша сестра спостерігала збоку), вони схопилися за ремінь і не дали більше мене бити.

Він, як розлючений звір, важко дихаючи, вголос промовив: "Я тебе навчу, як чужі гроші красти". Я мовчки одягнувся і вийшов в іншу кімнату, сам себе подумки проклинаючи, навіщо я взяв ті три рублі. Та губна гармошка ще довго була в мене і постійно нагадувала мені про купівлю за чужі гроші. Це було останнє моє побиття батьком.

На моє щастя, 1962 року у відпустку приїхав другий старший брат Віктор, який закінчив Одеське артилерійське училище й уже три роки служив у місті Лузі Ленінградської області в ракетній бригаді, куди згодом, у 1985–1988 роках, потрапив служити і я.

У ті повоєнні роки артилерійські війська скорочували, а військові училища перекваліфікували на ракетні.

Брат училище закінчив із червоним дипломом і його скерували до Ленінграда для проходження подальшої служби. Але оскільки він із відпустки приїхав день у день (відповідно до відпускного квитка) у штаб округу, у Ленінграді місця йому не виявилося і його перевели в місто Лугу.

Брат Віктор був дуже доброю людиною, не було випадку, щоб він кому-небудь чогось не привозив, коли приїжджав у відпустку. І ось коли він приїхав у чергову відпустку 1962 року, йому всі почали скаржитися на мене через мою поведінку і що доля на мене чекає як у старшого брата Олександра.

Віктор вислухав усіх і, нічого нікому не кажучи, вранці взяв тільки одного мене і ми разом побігли в міський сад займатися зарядкою, він мені показав кілька ударів, ухилів, боксерську стійку тощо. Потім мені сказав: "Ти хочеш зі мною поїхати в Лугу? Подивишся красиву природу, озера, місто Ленінград і все інше".

Я, звісно, ще був далекий від того часу, щоб розумітися на природі або красивих і старовинних містах. Але сама думка про те, що у мене хоча б один місяць буде свобода, я не чутиму цих знущальних образ, не робитиму страшної нестерпної роботи (а простіше рабської праці) – і задовільно кивнув головою.

За добу ми зібрали речі всі мої, хоча там, окрім шароварів, маленького светра (який носила ще старша сестра), майки, трусів, подертих кедів і шкарпеток, більше нічого не було.

Фото із сімейного архіву

Віктор дуже поспішав додому, у Лугу. Він кілька місяців тому одружився і повертався до молодої вродливої дружини Лариси.

Їхали ми залізницею через місто Київ. У столиці України погуляли кілька годин. Оскільки було вже темно, ми гуляли нічним Києвом, Хрещатиком, який світився гарними, різнобарвними вогнями, рекламами, та освітленими вулицями. Уперше у своєму житті я побачив таке гарне і велике місто.

Брат купив мені дві порції морозива ескімо пласкої форми на паличках, яких я у своєму житті ніколи не куштував. Я їх за хвилину з'їв. Собі купив пляшку кубинського рому, він відвіз її додому, до дружини. Коли ми сіли в поїзд і поїхали в бік Ленінграда, ми зайшли у вагон-ресторан повечеряти (хоча мати і дала нам у дорогу поїсти) і лягли спати. У купейному вагоні ми були вдвох. Для мене все було нове, незвичайне.

Брат спав міцно до обіду, я вже сидів і нудьгував без діла, але терпів і сам без дозволу в коридор вагона не виходив. За дві доби ми приїхали до обіду в Лугу.

Дружина, Лариса, жила разом зі своїми батьками (адже брату кімнати для житла не встигли видати). Ми пробули там до вечора, і брат відвіз мене у військове містечко у свій офіцерський гуртожиток, де він жив і до весілля, і після нього.

Наступного дня, це була неділя, у військовій частині відбулося спортивне свято. У військових частинах щонеділі проводили різні змагання.

Брат Віктор мав практично з усіх видів спорту перший розряд (бокс, важка атлетика, боротьба самбо, футбол, волейбол, спортивна гімнастика, плавання, легка атлетика, лижні перегони і низка інших). У нього була красива статура, виділялися всі м'язи тіла. Він чимось нагадував Арнольда Шварценеггера, таке саме вилицювате обличчя, така сама статура, був тільки нижчим на зріст. Одне слово, йому рівних не було ні в ракетній бригаді, ні загалом в окрузі з індивідуальних видів спорту.

Жив сам у гуртожитку, а брат зрідка приходив, коли чергував у частині, – жив він у дружини. Мені давав гроші на харчування, на першому поверсі гуртожитку була офіцерська їдальня, де я і харчувався. Із грошима у брата були проблеми (хоча він і добре заробляв як старший лейтенант), оскільки, коли готувалися до весілля, він із батьками дружини домовився, що на весілля він власним коштом закупить усе спиртне та безалкогольні напої (а це шампанське, коньяк, горілка, солодка і мінеральна вода), а батьки дружини – усю закуску (другі страви і десерт). Тому у нього були ще борги і їх треба було повертати, а тут я ще сидів на його шиї.

Пам'ятаю, наприкінці травня Віктор із дружиною купили мені красиву байкову червону з незвичайними малюнками сорочку і штани. За той час мені ніхто з батьків не купував нової сорочки, а найголовніше, це були темного кольору штани. Я вже був як доросла людина. Потім мені купили чи туфлі, чи кеди (я точно вже не пам'ятаю).

На початку червня брат мене запитав: "Ти хочеш поїхати в піонерський табір "Смарагд"?" Я, звісно, погодився. Самому у військовому містечку було нуднувато, хоча я вже і подружився з місцевими хлопцями.

Одного разу мій брат прийшов в обідній час додому і пішов у туалетну кімнату митися і голитися, а портупею з пістолетом залишив на стільці. У мене розігралася дуже велика цікавість – дістати з кобури справжній пістолет (ПМ), подивитися його і потримати у своїх руках.

Дістав я також запасний магазин, заряджений вісьмома набоями і також їх розглядав. Було нестримне бажання вистрілити у відкриту кватирку по верхівках сосен. Але щось мені підказувало: не роби цього, адже й у тебе, й у брата будуть великі неприємності. Я назад вклав пістолет у кобуру, а за кілька секунд увійшов до кімнати і брат.

За кілька днів брат і його дружина відвезли мене в піонерський табір, де я пробув два з половиною місяці, путівки він узяв на все літо, на всі три заїзди (як я потім дізнався).

Але несподівано в Лугу приїхала моя мати, молодша сестра і рідна тітка Ліда із Севастополя (за батьківською лінією). Забрали мене, удень пообідали і на ніч поїздом виїхали назад до Кіровограда. Тільки за багато років я дізнався, що брата з його взводом терміново скерували у спеціальне відрядження на острів Кубу. Дружина його на той час була вже вагітна і брат сильно хотів і сподівався, що у нього народиться син (згодом так і сталося, але йому не судилося побачити свою дитину). Кілька місяців нам листи від нього не надходили, а наприкінці року мати і батька викликали у військкомат і повідомили: "Ваш син загинув під час виконання службових обов'язків".

Що діялося вдома, коли мати і батько прийшли з військкомату... Страшний істеричний крик матері, уперше в житті я побачив, як плакав батько, побачивши все це, і ми почали плакати. У всіх перед очима стояв живий Віктор, любий усім син і брат.

Для мене особливо він близьким був. Майже три місяці я жив у нього, хоча явно заважав йому, адже він лише нещодавно створив сім'ю і до того ж дружина його була вагітною. Загинув Віктор 4 грудня (напередодні свого дня народження, він народився 5 грудня 1938 року) у віці 24 років у званні старшого лейтенанта.

1962–1963 роки стали переломними в моєму подальшому житті. Я якось трохи подорослішав, став серйознішим у свої 12–13 років. На все це вплинуло ставлення брата до мене в той короткий час нашого спілкування, а смерть його ще сильніше змінила мене в цьому житті і, звісно, на краще.

1962 року я пішов знову до школи, але вже з іншими учнями. Пустувати на уроках практично перестав. На педраді стояло питання про моє відрахування та переведення у школу для важковиховуваних. Але завдяки знову ж директору школи Захарові Денисовичу Сергієнку мене залишили у школі №7, за що я йому дуже вдячний. І я намагався більше не підводити його.

Займався на тих уроках, які мені подобалися, дістаючи середні й добрі оцінки. Предмети, які мені не подобалися, – фізика, хімія, математика, іноземна мова. Я намагався мовчки просидіти на уроках, не зриваючи їх. Учителі були за це мені вдячні. Деякі навіть говорили: "Сергію, сиди тихо, нічого не роби, і ми будемо тобі трійки ставити", що я й робив. Хоча іноді зривався, але це вже було скромне пустування й не настільки часте.

Пізніше я дуже шкодував, що не хотів пізнавати те, що хотіли мені дати вчителі. Згодом, за п'ять років, я готовий був кусати себе за лікті, але дістати не міг. Проклинав себе насамперед за втрачені можливості, але це набагато пізніше.

А в той час, у 1962–1964 роках, переді мною була одна мрія – закінчити якось вісім класів і закинути це навчання.

Виховання батька тривало, але вже іншим способом. За одержану двійку мене позбавляли їжі. Мати тихо, щоб батько не знав, мастила повидлом хліб і давала мені до школи. Мені вже було соромно їсти хліб у школі, тому я з'їдав його на вулиці. Але у школі їсти однаково хотілося. Мене часто пригощали бубликами, бутербродами, молоком та іншим.

Як я вже раніше писав, у шкільному буфеті завжди була черга, але дівчата, щоб у черзі не стояти, давали мені гроші і просили, щоб я собі і їм щось купував. Але найбільше в цьому старалася моя однокласниця, яка сиділа зі мною за однією партою до самого випуску, Олександра Тяндюк.

Вона була однією з найкрасивіших дівчат класу, а може, й інших сьомих-восьмих класів, із довгою чорною (товстою) косою, була твердою відмінницею у класі, для мене це було великою підмогою для "скатування" (переписування) уроків і будь-яких класних або контрольних робіт.

І мені здавалося, що я їй був небайдужим. Вона виконувала мої прохання й бажання (суто учнівські). Хоча за нею бігало (паслося) багато інших хлопців і не тільки з нашого класу, але з інших класів, зокрема і старших.

У неї були батьки дуже суворі. Батько – капітан міліції (ДАІ), мати – домогосподарка, але така сувора жінка, що я її десятою дорогою обходив. Олександра була найулюбленішою (молодшою) дочкою в цій сім'ї. Батьки плекали її. Одягалася вона за останнім словом моди. Тому для мене була дуже далекою. І я її намагався не помічати. З іншими дівчатами дружив, а з нею – ні.

Усі вогники, вечори, КВК, які проводили у клубі школи, я пропускав. Не ходив, бо в мене просто не було що надіти з одягу.

Після смерті брата Віктора його дружина прислала з Луги деякі речі: дві пари штанів, сорочки, військову форму, туфлі, боксерські рукавички й інше. Але батько і мати суворо заборонили їх чіпати. Мабуть, на батька штани та інший одяг були малими. Він дозволив мені тільки у восьмому класі одягнути їх до школи.

Усі у школі були шоковані, звідки в мене такий одяг. Ніхто й не здогадувався, що штани були завеликі й мені доводилося сантиметрів на 10 їх підгортати. Туфлі були на мене дуже великі, на той час у мене був 37-й розмір, а в брата – 42-й. Тому я ватою заштовхував носи доти, доки моя нога не ставала впритул.

Так потихеньку (а мені здавалося, дуже повільно) минав час. Я відчував наближення свободи, поки що тільки від навчання, але не в іншому. Я одержав диплом про закінчення школи з незакінченою середньою освітою.

Я вирішив, що для мене почалося літо, відпочинок і свобода, але не так сталося. "Любий" батько перекреслив швидко всі мої мрії й поставив мене на місце. Перше, чим він мене завантажував, – носіння води. Поки не наношу дві великі 200-літрові бочки, гуляти не міг іти.

Наносив одну бочку. Поки я заповнював іншу, він у цей час із першої бочки виливав на поливання овочів і фруктових дерев усю воду. Я заповнив водою другу бочку і пішов йому сказати, що все зробив, вода в бочках. Він відповів, що тільки одну бочку заповнено. Пам'ятаю, підійшов я до бочки, а вона вже порожня. Я подивився йому в обличчя і побачив самовдоволений і гордовитий його вираз, неприємні зеленувато-сірі очі. Тільки в той момент, дивлячись у його усміхнене обличчя, я зрозумів, що це кінець моїм канікулам, відпочинку та свободі.

Старша сестра вступила до педагогічного інституту на факультет фізичного виховання. Вона вже в домашніх роботах участі жодної не брала. Молодша сестра допомагала переважно матері або на літні канікули їздила в піонерські табори. До 14 років я теж побував двічі в піонерському таборі (крім того випадку в Лузі у брата), це були мої найщасливіші дні, тому що в цей час я завжди був ситим.

У піонерському таборі кухарями працювали наші сусіди – дядько Володя і тітка Валя Дворніцькі. Вони були добрими друзями наших батьків. І коли мені хотілося їсти, а це було дуже часто, я забігав до них у їдальню на кухню і просив що-небудь. Вони ніколи мені в цьому не відмовляли. Про них залишилася в мене світла пам'ять.

Фото із сімейного архіву

Час почав швидше минати, і настав момент визначатися, що зі мною робити далі – продовжувати вчитися (чого я сильно не хотів) чи йти працювати (але у 15 років важко було влаштуватися, тим паче без технічної освіти).

Мати взяла мій атестат зрілості, шкільну характеристику (з нею, напевно, і в тюрму б не взяли, навіть директор школи не допоміг – що заробив, те й дістав) і пішли по всіх професійно-технічних училищах міста.

Скрізь нас привітно приймали, але коли читали мою характеристику, одразу ж люб'язно відмовляли, посилаючись, що вже немає вільних місць. Ми обійшли всі ПТУ, а їх було щонайменше десяток і всюди дістали відмову.

Мати теж боялася свого чоловіка і ніколи нічого від нього не приховувала. Коли ми прийшли додому, відразу йому сказала, що Сергія в жодне училище не прийняли. Він по-звірячому на мене подивився і грубо з невдоволенням сказав: "Роби з ним, що хочеш, але на моїй шиї він не сидітиме. Я його годувати й одягати не збираюся" – і вийшов на подвір'я до своїх голубів, яких він нещодавно завів і коло яких упадав усією душею. На цей час він був уже на пенсії і цілими днями займався своїми голубами. Для нього це була справжня насолода й відпочинок.

Незабаром його добрий знайомий, водопровідник від водопровідної розвилки, яка проходила вулицею поряд із будинком, провів у наш дім воду. Для мене це була найбільша радість, адже воду вже не потрібно було носити, вода була в домі і через довгий шланг поливали город.

Фото із сімейного архіву

Якось випадково на вулиці я зустрів колишнього однокласника Сергія Калабанова та розповів йому про свої проблеми, пов'язані з ПТУ. Він мені запропонував піти в міську пожежну частину №2, розташовану неподалік від нашого будинку. Там був великий брак рядових пожежників. Але оклад дуже маленький, усього 30 рублів. А як бути з віком, адже мені було 15 років? Він мені сказав: "Мені ж теж 16 років немає, а на роботу взяли. Ти хлопець міцний, витривалий, тебе теж візьмуть".

Я швидко пішов додому і все про роботу розповів матері, вона розповіла батькові. Він їй відповів: "Нехай іде куди завгодно працювати, тільки б не сидів удома".

Того самого дня побіг я в пожежну частину, зайшов до начальника і сказав про своє бажання працювати.

Він був похилого віку, кремезний, середнього зросту чоловік із гарними рисами обличчя (на жаль, імені не пам'ятаю). Він запитав: "Скільки тобі років?" Я сказав, а він потім мені і каже: "А боятися не будеш? Адже тут буває і страшно, і на великій висоті, можливо, доведеться працювати, людей рятувати не тільки з вогню, а й в інших випадках". Я твердо відповів, що нічого боятися не буду, а про себе подумав: холод пережив, голод уже тривалий час переношу. Він сказав, у яку зміну виходити.

У той час службу вело чотири варти. Добу чергували, а три доби відпочивали. Я був на сьомому небі від радості. Не знаходив собі місця. Не міг собі уявити, що так швидко влаштуюся на роботу і тепер самостійно зароблятиму, отримуватиму свої законні гроші, хоч і невеликі, але все ж свої.

Працював я в різних пожежних частинах міста Кіровограда і стільки побачив порядних, чуйних, добрих, готових прийти на допомогу людей саме пожежної професії. Працював я пожежником із липня 1964-го до серпня 1968 року.

За цей час мене як молодого бійця-пожежника (і не тільки одного мене) перекидали з однієї частини в іншу, з однієї варти в іншу для посилення служби, бо через низькі зарплати був великий брак рядових пожежників.

У більшості випадків для підтримки, а точніше, для підвищення свого дуже низького фінансового становища, у пожежну частину влаштовувалися такі малолітки, як я, або студенти факультету фізичного виховання, яким 30 рублів за їхньої низької стипендії були дуже до речі. А начальниками караулів були вже дорослі дядьки, які пройшли роки ВВВ, мали фронтові ордени й медалі. Були і молодші начальники караулів, 1927–1935 років народження, але всіх цих людей об'єднувало одне: відданість своїй справі, роботі. Вони, одержуючи низьку зарплату, працювали по 40–50 років, але не зраджували своєї професії. Професії сміливих, мужніх і надійних людей.

Протягом цих років роботи в пожежній команді я не пригадую випадку, щоб були якісь непорозуміння між мною та іншими пожежниками, з начальником варти або вищим керівництвом. Хоча моменти пакостей і пустощів усе ще прослизали іноді, особливо в перший рік роботи.

Згодом багато хлопців, які пройшли школу рядового пожежника під керівництвом цих чудових людей, начальників караулів, стали педагогами та викладачами, міліціонерами, військовими у званнях старшого офіцерського складу.

Особисто в моїй пам'яті до кінця моїх днів залишаться ці люди, але серед усіх я б хотів коротко згадати про двох.

Це начальник варти Олександр Олександрович Краснюк і Микола Іванович Акіншин, які вклали в мене свою душу. Будучи на кілька десятків років старшими за мене, замінили мені батька (і це за живого батька), що зрештою вплинуло на моє подальше життя.

Коли я пішов на роботу, вступив у секцію боксу. Один тренер мене не прийняв через те, що мій рік народження вже не підходив. Мені довелося йти до іншого тренера записуватися в секцію (причому я вказав вік на рік менший від свого) – таким сильним було бажання стати боксером.

По-перше, я дуже наслідував свого брата Віктора та хотів бути таким самим сильним, як і він. По-друге, хотів стати великим боксером, таким, як Валерій Попенченко, Віктор Агеєв, Дан Позняк, Станіслав Степашкін та багато інших. І, по-третє, сильно хотів розрахуватися із кривдниками по школі і по вулиці, які були старшими за мене.

Перше і третє певною мірою вийшло, а от друге – ні. Мабуть, було дуже багато об'єктивних причин. Але норму "майстра спорту СРСР" (із боксу) я все-таки виконав.

Фото із сімейного архіву

Перше, що я зробив, коли пішов на роботу і зайнявся активним спортом, – відійшов від своїх "старих друзів", із якими тікав із дому, крав, шахраював. Усі вони за той чи інший злочин потім відсиділи в ув'язненні і до теперішнього часу померли від пияцтва або наркотиків, крім одного, найстаршого з нас. У місті ми іноді зустрічаємося, але вдаємо, що не знаємо одне одного. Чому?

Уже будучи курсантом військового училища, узимку я якось приїхав у відпустку. За звичкою ввечері пішов у кінотеатр "Супутник" подивитися фільм. Після цього зустрівся з усіма своїми "старими дружками". Вони вирішили "роздягнути" кілька машин (раніше і я цим займався). Оскільки основна траса була на ремонті, то в об'їзд їхали машини нашою вулицею, петляючи провулками з повним вантаженим кузовом і причепом (овочі, картопля, фрукти). Швидкість була дуже малою. А оскільки було вже темно, ми спокійно влазили на кузов (дві особи) і скидали все, що могли, а інші слідом бігли і відтягували мішки на бік, бо могла з'явитися інша машина. Потім зносили все це в одне місце, а тоді ходили продавали по домівках.

Того вечора я допоміг віднести вбік два скинуті мішки, а потім зупинився і подумав: що я роблю, я ж уже курсант військового училища? Сказав хлопцям, що мені треба йти додому і пішов, нічого із цього краденого не взявши. Пізніше їх усіх виловили, завели кримінальні справи. На допитах цей найстарший із нас повсякчас наголошував на мене, що, мовляв, і я брав участь у крадіжці. Інші хлопці категорично заперечували це. Просто цей "найстарший", мабуть, від заздрощів, що я пішов іншим шляхом, вирішив і мене посадити за ґрати. Уже за 10 років мені про це розповіли порядні друзі.

Минало моє трудове життя. Добу чергував, три – удома. Здав документи у школу №8 (вечірня школа робітничої молоді – ВШРМ) і вечорами навчався. Удень тренування, ввечері школа. Батько вже не сильно змушував мене працювати, та й не міг він ні до чого причепитися, бо я сам, щоб він не бурчав, завжди наводив лад на подвір'ї, рвав траву для кролів тощо.

Минув місяць, і я отримав свою першу зарплату. 30 рублів за теперішніх часів – копійки, але для мене це було справжнє свято.

Я вже заздалегідь розпланував, що куплю собі на першу зарплату, – сорочку, штани, туфлі тощо. Коли я прийшов додому і приніс гроші, мати відразу ж їх узяла і сховала. Я спробував їй натякнути, що в мене нічого з одягу немає. Мати одразу ж заперечила, у нас удома зайвих грошей немає (на той час вона не працювала, була домогосподаркою), Валя (старша сестра) навчалася в інституті, їй треба було допомагати. Я вже зрозумів, що мені від цих грошей нічого не бачити, і попросив у матері 20 копійок, щоб ввечері піти в кінотеатр, але тут же дістав заперечну відповідь. Тоді я попросив 7 копійок на найдешевше морозиво (фруктове), але й тут я дістав відмову. Я промовчав, зі сльозами на очах вийшов на вулицю. Так я "святкував" свою першу зарплату.

Минали місяці, наближалася зима, верхнього одягу в мене зовсім не було (не рахуючи того пальто, що я носив ще зі школи, у якому спав на печі в кочегарці, горищах, яке було незрозумілого кольору. Коротке воно було і в рукавах, а завдовжки взагалі, як піджак).

Під час одержання однієї із зарплат я знову сказав матері, що вже холодно, купімо мені пальто зимове. Мати, як завжди сказала батькові. Той відповів: "А що, шкільне пальто вже погане? Нехай його носить, на нове він ще не заробив".

Тут мати дістала те старе пальто, одягла на мене і тільки тоді він побачив, що воно вже занадто мале, буркнув: "Купи йому пальто, але найдешевше". Ми одразу пішли в магазин і купили за найнижчою ціною тепле напівпальто за 55 рублів. Шапку я вдома знайшов стару (одного з братів) і практично був одягнений. Так минула зима, робота, тренування, навчання у вечірній школі.

Фото із сімейного архіву

До 16-го дня народження старша сестра подарувала мені відріз світлої тканини завдовжки 1,2 м. Це був єдиний подарунок, який запам'ятався мені на все життя. Я одразу (через чоловіка старшої сестри, у якого родич працював закрійником в ательє) замовив собі штани. Яке це була подія в моєму житті! Пізніше я знайшов у брата старий ручний годинник, відремонтував його і був уже майже дорослим із ручним годинником.

За деякий час нам підвищили зарплату до 60 рублів. Усі гроші на 100% я віддавав матері, а коли "вже сильно" треба було щось, випрошував у неї. З "потугами" купили мені сірий піджачок. Удома в комоді я випадково знайшов відріз темної смугастої тканини і з дозволу матері пошив собі дві пари штанів.

Закінчив дев'ятий клас і перейшов у 10-й. У вечірній школі були вимоги не такі суворі, як у загальноосвітніх школах. Найголовніше – відвідуваність і, звичайно, знання. А я почав пропускати школу. Тренувався двічі на день, оскільки вдома з "любим батьком" було неможливо перебувати.

Постійні докори й образи змушували мене йти. Грошей у мене не було, оскільки я все віддавав матері, а якщо треба було взяти хоч один рубль, доводилося питати дозволу в батька. Він постійно дорікав, що я мало заробляю, а їм дуже багато. Хоча все було навпаки.

На той час моя вага була 67,5 кг, і тренер говорив, що на змаганнях на першості ДСТ "Авангард" України, я буду виступати в 63,5 кг, тому мені потрібно було зігнати 4 кг ваги. О 8 ранку я йшов на тренування, а приходив додому об 11 дня. Батько цілими днями, що взимку, що влітку, займався з голубами, ганяв зі свистом, загалом, відпочивав і насолоджувався.

Коли я заходив у двір, хвіртка скрипіла й собака починав гавкати, а батько, побачивши мене, зразу заходив у будинок, сідав на стілець і сидів, нічого не роблячи.

У великій кімнаті була піч, де мати готувала їжу. Холодильника на той час у нас не було, продукти, які псуються, мати виносила в льох. Я спав у іншій кімнаті, де і був весь мій нехитрий скарб. Коли я вже не міг терпіти голод, заходив на кухню, брав тарілку і тільки починав собі наливати суп чи борщ, як батько одразу мені казав: "А ти заробив на їжу, яку маєш намір з’їсти?" Я намагався йому заперечити, я ж працюю, гроші всі матері віддаю, невже я не заробив на тарілку супу чи борщу.

Тут починалося неймовірне – образи, докори. Улюблені його образи: "Ти нещасний пожежник, ти далі цієї посади не підеш, так пожежником і здохнеш". Потім переходив на спорт: "Ти боксеришка зачуханий, сильним хочеш бути, але я тебе однією рукою задавлю. Що, їсти захотілося?"

Звичайно, після таких слів і образ пропадав весь апетит. Мати завжди стояла і мовчала, а якщо коли-небудь і ставала на мій захист, то і на свою адресу могла отримати безліч образ і погроз. І так щодня, щойно я приходив у будинок, батько в жодному разі не виходив із кухні.

Я зрозумів, що він мене брав змором, хотів довести до кипіння, щоб я не витримав, почав обурюватися. Для нього це зачіпка мене побити або вигнати з дому. Уже було кілька випадків, коли він говорив: "Не подобається, іди з дому і живи як хочеш".

Цілодобово я голодним не міг бути, тому довелося йти на нахабство і хитрість. Щойно я заходив у двір (собака попереджав батька про мій прихід), швидко забігав в спальню і відкривав віконні засуви (маленькі шпінгалети) і знову виходив на кухню. Батько, як завжди, заходив в будинок, сідав на стілець і мовчки сидів дивився, що я роблю.

Я, якщо приходив із тренування, розкладав свою спортивну форму, вологу від поту, виносив на подвір'я сушити, потім запитував у матері, чи треба їй що-небудь допомогти або зробити й діставав заперечну відповідь. Тоді я говорив, що йду в місто або на роботу. Вийшовши на вулицю і зайшовши за ріг іншого будинку, я спостерігав за своїм двором, чекаючи, коли вийде батько ганяти голубів. І щойно він виходив, я, постоявши ще кілька хвилин, підходив до будинку з вулиці так, щоб ніхто не бачив, залазив у вікно. Одного разу налякав матір і сестру. Добре, що батько не почув їхнього крику, а то б мою хитрість було б викрито.

Я швидко наливав, насипав, що було з їжі та їв, назад через вікно вилазив на вулицю і йшов у своїх справах. У такий спосіб через вікно я потихеньку почав оживати. Хоча в ті роки я їв дуже мало, та ще й доводилося постійно скидати зайву вагу, готуючись до змагань.

Згодом, коли я вже назавжди виїхав від батьків і батькові ні на кому було зганяти зло, він ті самі методи застосовував до молодшої сестри. Вона зрештою теж пішла з дому. Спочатку жила у сусідів на квартирі, а потім вийшла заміж і зовсім поїхала з Кіровограда подалі від "любих" батьків.

Так от, коли в молодшої сестри були такі самі проблеми з "харчуванням", вона застосовувала мій спосіб відкривати віконну раму і вживати їжу через вікно.

Старша сестра після закінчення інституту вийшла заміж. Їм, як молодим фахівцям, дали квартиру. Вона теж з'їхала з рідного дому. Я довго не міг зрозуміти, чому батько такий жорстокий, чому так методично виживав своїх дітей із дому. Тільки коли я звільнився з армії і вийшов на пенсію, на одній із вечірок, де ми святкували ювілей старшого брата, батько, трошки напідпитку, заявив: "Моя рідна дитина – це Олександр, а всі інші – нагуляні діти, байстрюки".

Я, звичайно, був ошелешений такою промовою і запитав: "А Віктор теж нагуляний?" Він кілька секунд подумав і сказав: "Усі ви нагуляні". Усі ми мимоволі подивилися на матір, на що вона тільки й сказала: "Що ти верзеш, дурню". Ось тому батько всіх нас ненавидів, ну а мене чомусь особливо.

Минуло ще два роки, вечірню школу я майже припинив відвідувати, а до весни вирішив повернутися, але мені класна керівниця повідомила, що за невідвідування мене відрахували. Мені видали довідку, що я закінчив дев'ять класів, а 10-й – прослухав. Але я не сильно засмутився, тоді навчання якось відійшло на другий план.

На першому плані були робота і спорт. На роботі нам підняли зарплату до 65 рублів. Я довго думав, чи сказати батькам про це. Але все зваживши, розуміючи, що мені ні копійки не дадуть, вирішив ці п'ять рублів брати собі на дрібні витрати. Тим паче, що я вже зустрічався з гарною дівчиною на ім'я Вікторія. Загалом я з нею зустрічався п'ять років і зрештою ми розійшлися. Тому що вірною дружиною вона ніколи не буде для мене.

З однокласницею Шурою (Олександрою) Тендюк ми трохи зустрічалися і теж розійшлися. Я, як і раніше, боявся її батьків, а вони з недовірою на мене дивилися. Але я б на їхньому місці, можливо, теж так дивився на схожих на мене. Можливо, якби вони краще знали моїх батьків і те, як батько до мене ставився, вони зрозуміли й змінили б свою думку.

Після брата Віктора, хресних тітки Марусі та дядька Толі, бабусі для мене близькими були рідні старші сестри моєї матері – тітки Люба і Міля. Вони обидві втратили в роки ВВВ своїх чоловіків і до кінця днів жили в самоті, але не стали холодними й жорстокими щодо інших людей, а особливо до своїх близьких родичів.

У роки поневірянь, коли я тікав із дому, а пізніше батько морив мене голодом і виганяв із дому, я завжди знав, що тітка Люба і тітка Міля мене нагодують. Хай коли б я заходив (у будь-який час) до них додому, вони не випускали мене з дому, не нагодувавши. Завжди пригощали солодощами, давали один рубль на дорогу, і це тоді, коли самі отримували мізерну пенсію. Тільки подивившись на їхні обличчя, можна було сказати, що це найпорядніші жінки. Від них віяло добротою й увагою, зі співчуттям вони ставилися до тих, кому погано чи важко, добрим словом і ділом допомагали нещасним, зокрема й мені.

У матерії багато було рідних братів і сестер, але з нами дружили по-справжньому тільки деякі з них. Через батька і старшу сестру ми втратили багатьох близьких людей. Батько або старша сестра обов'язково влаштовували лайки, скандали, тому багато хто від нашої сім'ї відвернувся.

Що говорити про далеких родичів, якщо ми навіть у своїй сім’ї жили кожен сам собою. Дружби й згуртованості не було. Якщо у когось щось виходило, виявлялася відкрита заздрість. Батьки своїх дітей не вчили доброті, допомагати одне одному, не прищеплювали любові до книжок, мистецтва. Зате процвітали жорстокість і суцільне знущання.

Штейніков із матір'ю і молодшою сестрою. Фото із сімейного архіву

Так минали дні, місяці й роки. У 1967 році приїхав з ув'язнення з Пермської області старший брат Олександр. Привіз дружину Валю. Батькам вона не сподобалася, особливо батькові, і він став до неї чіплятися через усілякі дрібниці. Кінець кінцем вона не витримала тиску і з дитиною поїхала назад додому.

Настав 1968 рік. Мене до цього часто викликали у військкомат на медичну комісію. Здоров'я в мене було гарним, потрапив би я в підводники, якби не мої перебиті вушні перетинки. Мені на рік дали відтермінування, щоб я закінчив вечірню школу. Я, як завжди, думав про все, але тільки не про школу. Якось мене викликали у військкомат і поцікавилися моїм навчанням, сказали, закінчу я школу чи ні, до осені 1968 року треба готуватися до служби в Радянській армії.

Тільки тут я зрозумів, що без середньої освіти нікуди не зможу вступити, що в цьому житті я буду нікому не потрібен. Одразу згадав батьківські слова: "Ти без освіти був, будеш і помреш пожежником". І я пішов у вечірню школу, де навчався, щоб домовитися про закінчення навчання, але зі мною директор навіть розмовляти не захотів.

Я був у відчаї, але тут на допомогу прийшли мої наставники по роботі Акіншин і Краснюк. Вони, як могли, мене підтримали і пообіцяли мені допомогти. Акіншин, котрий був старшим інспектором пожежного нагляду (він продовжив традиції свого батька, який теж працював інспектором пожежного нагляду, він проводив заняття з нашим караулом і помер через зупинку серця просто в навчальному класі на моїх очах) узяв мене і пішов разом зі мною по всіх вечірніх школах міста.

Скрізь нам давали заперечну відповідь, ніхто не хотів брати на себе відповідальність за два місяці до закінчення навчального року брати учня до школи, тим паче з дев'ятьма класами й одразу в 10-й, ніхто з директорів шкіл не хотів ризикувати своїм становищем. Залишалася остання ВШРМ №1. Ми зайшли до директора. Микола Іванович пояснив йому ситуацію і попросив допомогти здобути мені атестат про закінчення вечірньої школи. Той уважно нас вислухав і дав добро, але з двома умовами: перше – я мав до закінчення школи не пропустити жодного заняття, друге – для хімічної лабораторії потрібен був порожній і цілий корпус від вогнегасника ОХП-10. Я від радості замість одного корпусу привіз два, чому директор був дуже радий.

Два місяці я відвідував заняття регулярно, навіть коли чергував. Краснюк завжди мене відпускав на заняття. І ось настав час складання іспитів. Російську, українські мову і літературу я пройшов нормально, але з фізикою було дуже важко. Хоча мені й передали шпору (стандартний листок, увесь списаний з обох боків), я зрозумів, що за 10 хвилин, виділених на підготовку, я не встигну переписати. Я просто сів і почав читати відповіді на запитання, а коли до мене підійшов один із членів комісії, я сказав, що відповіді на запитання я написав на аркуші, але, оскільки мені зле, сильно переживаю за іспит, то відповідати не зможу.

Він узяв аркуш-шпаргалку, прочитав її, потім на мене подивився і сказав: "Щоб вам поставити четвірку, я маю поставити додаткове запитання", тут я зрозумів, що мені кінець. Я йому "сумно", викликаючи жалість, сказав, що я за гарними оцінками не ганяюся, що згоден на просту трійку. Він мене розпитав про мої подальші плани. Я його заспокоїв, що у жоден виш вступати не збираюся. А восени йду служити в армію. Він поставив трійку і побажав подальших успіхів.

Так я закінчив школу й одержав атестат. Моєму щастю не було меж. Я пішов до директора ВШРМ і подякував йому словесно за довіру до мене.

Фото із сімейного архіву

Далі я опинився на роздоріжжі й не знав, що мені робити. Нікого не було з близьких поруч, щоб мені хоч щось підказати. Я звернувся до старшої сестри по допомогу. Сказав, що не хочеться йти в будбат служити, оскільки з моїми вухами й слабким слухом дорога була для мене всюди закрита.

Я вирішив здати свої документи на факультет фізичного виховання педагогічного інституту. Старша сестра обійшла всіх викладачів, які мали приймати іспити, і попередньо з ними обговорила мою кандидатуру. З біології і хімії викладача (учасника ВВВ) важко було вмовити про "пом'якшення" під час складання іспитів. Людиною він був принциповою, жодного "блату" не визнавав. Для нього головне у своїй діяльності було – знання будь-якого вступника, а не чини й авторитети інших осіб.

Перевага в мене була – я мав перший спортивний розряд із боксу, чотири роки трудового стажу. Я вирішив, якщо не вступлю в інститут, піду служити в армії, а там що буде, те й буде в подальшому моєму житті.

Жити з батьком під одним дахом стало вже нестерпно. Образи, постійні приниження, докори змушували мене швидше мислити й ухвалювати рішення.

Інститут не був виходом із цього становища. Навіть якби я і вступив, не уявляв свого подальшого життя. Мізерна стипендія, та й то, якщо її ще заробляв би. Жити не було де б, а на квартирі жити я б не потягнув сам. Від матері чекати допомоги було марно. Своїх зароблених грошей я ніколи не бачив і не отримував їх від батьків ніколи, а тут бути студентом і сидіти на шиї у батьків я сам собі навіть уявити не міг.

Фото із сімейного архіву

Після ранкового тренування (8.00–10.00) цілими днями я тинявся містом і все думав, що мені робити, як мені бути. Старша сестра постійно нагадувала, що вчитися в інституті буде важко, тим паче в моєму сімейному стані. Просто була безвихідь.

І ось, одного разу, коли я йшов у центрі міста повз автобусну зупинку, раптом почув, як мене хтось покликав на ім'я. Обернувшись, побачив гарного знайомого Сашка Коргана. Ми з ним тренувалися в одній секції боксу, навчалися у вечірній школі. Він був у курсантській формі й поспішав на залізничний вокзал, їхав до Одеси з відпустки.

Він мене на ходу розпитав, як і що я роблю. Я йому розповів, куди хочу вступати. Він почав відмовляти: не вступай в інститут, із хімії завалишся і пропаде рік, а там армія й невідомість. Написав мені адресу Одеського артилерійського училища і сказав, щоб я до 25 липня надіслав документи до приймальної комісії. Я зовсім отетерів від його пропозиції. Сказав, що у мене в інституті хоч маленький блат є, а у військовому училищі жодного немає, та й навчання там не легше, ніж в інституті.

Він мене заспокоїв і запевнив: "Просто зараз іди, забирай документи з інституту і терміново надсилай їх в Одесу. За все інше не переживай, я тобі допоможу під час вступу". Він сказав, що в училищі дуже цінують спортсменів. І що на іспиті з математики йому поставили двійку, але взяли тільки через те, що він розігнав (побив) приблизно взвод курсантів третього курсу (вимушена оборона).

У ті часи за кожним курсом закріплювали умивальні кімнати з туалетом. На першому поверсі умивальну кімнату було закріплено за взводом курсантів третього курсу. Туди, крім них, ніхто не мав права заходити. Якщо з молодших курсантів хтось заходив, його змушували прибирати всю умивальну кімнату й туалет.

Олександр приїхав вступати в училище. Він був у цивільному одязі й, не знаючи цих "порядків", зайшов у туалет у своїй необхідності. Один із курсантів побачив, що в туалет зайшов молодий кандидат і почав його змушувати прибирати туалет, а інший курсант стояв і спостерігав осторонь. Сашко відмовився прибирати і курсант почав кулаком розмахувати перед його обличчям. Олександр завжди боксував у напівважкій вазі зі зростом 180–182 см.

Курсант, побачивши, що руками влучити не може в обличчя, давай бити ногами, ну і, звичайно, дістав гарний удар по корпусу й опустився на підлогу. Другий курсант вискочив із туалету і давай кричати як божевільний: "Третій курс – молоді б'ють". Оскільки були літні канікули, то, крім курсантів, більше нікого не виявилося в училищі. Почувши крики про допомогу, інші курсанти почали вибігати з класу і бігти в туалет. Але в туалеті коридорчик був вузький, понад дві особи не могли пройти. Курсанти забігали, лізли битися, хто кулаком, хто ногами, але особливо Саші шкоди не завдавали. А він, маючи перевагу у зрості (руки довші), по одному курсанту закидав на підлогу.

Цей випадок із бійкою дійшов до керівництва училища. Коли розібралися, то винуватими виявилися курсанти третього курсу. До самого випуску з них сміялися, що один молодий кандидат розігнав взвод 30 осіб. Після цього авторитет у Сашка високо піднявся. Він став чемпіоном Одеси, здобув розряд кандидата в майстри спорту СРСР.

Я все зважив. Удома мені не жити, тому вирішив поїхати до Одеси. Уже навіть забув, що в мене перебиті перетинки і що медкомісію я не пройду. Думав тільки про те, як швидше виїхати з Кіровограда подалі від "любих батьків". Вирішив, якщо не вступлю до училища, то хоч Одесу подивлюся.

Пішов у інститут забирати документи. Повернули мені їх із великими труднощами, довелося дійти до самого ректора. Пояснював ситуацію, трохи додавши від себе "різного", і тільки після цього він дав команду повернути мені документи.

Я відразу на пошту, надіслав цінним листом свої документи до Одеського артилерійського училища. Було 23 липня, а документи приймали до 25 липня. Почав чекати виклик з училища. Чекав до 1 серпня, але виклику так і не дочекався. Написав Саші Корганову лист в училище. Він одразу відповів і написав, щоб я терміново приїжджав.

На роботі взяв планову відпустку, узяв старий пошарпаний портфель із туалетним приладдям і виїхав. Батьки нічого не знали. Я їм не розповів, що спочатку хотів вступати до інституту, а потім до військового училища. Матері сказав, що взяв відпустку і їду до Одеси.

Приїхавши в Одесу, я знайшов Сашка. Він був у караулі. І ми з ним пішли до приймальної комісії. Із 1 серпня вже наповну складали іспити, а я приїхав 5-го, та ще й без жодного виклику. Ми зайшли в комісію, де була молода секретарка. Сашко висловив їй усі претензії щодо моїх документів. Вона почала їх шукати, знайшла далеко в сейфі і дуже злякалася. Сашко ще додав: мовляв, якщо керівництво дізнається, будуть неприємності. Але потім заспокоїв її і попросив виписати оцінний аркуш на іспити.

Ми з ним пішли по училищу до командирів курсантських батарей. Він водив мене до тих комбатів, які поважали й цінували спорт. Ми розмовляли з кількома капітанами-офіцерами, але, коли вони бачили мої оцінки в атестаті, відмовлялися від подальших дій стосовно мене.

Ми вже мало не занепали духом. Настрою жодного не було, і я подумки уявляв, як їду додому в Кіровоград, у цей батьківський будинок-пекло. Нам назустріч вийшов старший лейтенант (років на три-чотири старший за мене) на прізвище Герасимов чи Герасимчук (за давністю років я вже підзабув прізвище, але цієї людини я ніколи не забуду). Дуже симпатичний, із приємним обличчям, що відразу викликало довіру до нього. Сашко зупинився, я привітався і розповів усю історію з документами та попросив його за можливості допомогти. Водночас він вказав усі мої спортивні досягнення і підкреслив: "Надалі у вас у батареї буде чемпіон округу з боксу".

Сашко вмів піднести будь-яку справу так, що співрозмовник мимоволі піддавався на його вмовляння. Тим паче, його авторитет в очах будь-якого офіцера був високим після бійки зі взводом курсантів.

Старший лейтенант уважно вислухав усе, уважно подивився на мене і запитав, які в мене оцінки в атестаті. Але друг швидко відповів за мене, що оцінки "вінегрет", і додав, мовляв, які можуть бути оцінки у вечірній школі. Лейтенант узяв оцінний аркуш і сказав іти за ним. А мій друг пішов у вартове приміщення відбувати службу.

Ми обійшли чотири кафедри, де складали іспити, він сам туди заходив, а потім виходив і ми йшли на іншу кафедру. Біля кожної кафедри мене кидало в піт, я не встигав витирати хусткою свій лоб і обличчя. Усе це мій супутник бачив і заспокоював: "Не хвилюйся, усе буде гаразд". У мене ж була тільки одна думка: "Старший лейтенант узявся мені допомогти вступити в училище, а я його підведу, показавши на іспитах низькі результати". І я вже в усіх барвах уявляв, як згоратиму від сорому.

Коли ми прийшли до останньої кафедри, він знову сам зайшов, а я залишився в коридорі. Лише мигцем зауважив, як кандидати хвилювалися, складаючи іспити. Потім вийшов комбат. Ми втрьох відійшли вбік. Він мені зачитав, які в мене оцінки на іспитах: із фізики – трійка, а з решти предметів – четвірки. Я не міг зрозуміти, що відбувається, просто не міг здобутися на слово, повіки розширилися так, неначе я побачив щось незвичайне. Комбат, помітивши мій стан, запитав, чи все зі мною гаразд. Я ствердно кивнув головою і ледве вичавив: "Дуже вам дякую". Він відповів: "Для мене твоїм "дякую" буде гарне навчання і гарна дисципліна".

Фото із сімейного архіву

Потім ми пішли в комісію і він віддав секретарю оцінний аркуш, а мені сказав: "Вважай, ти вже курсант першого курсу".

На другий чи третій день відбулося засідання конкурсної комісії, де мене зарахували офіційно курсантом в училище. Моїй радості не було меж. Але попереду на мене чекало ще одне випробування – медична комісія. Я про свої хворі вуха нікому не говорив, але не знав і не міг знайти виходу із цього становища.

На медкомісію нас водили групами по 15–20 осіб. І ось підійшла моя черга. Взводів іще не сформували. Тільки після медкомісії відбувалося остаточне зарахування. В одеській поліклініці сиділи курсанти, які ще не знали один одного. По черзі вони заходили до різних спеціалістів. Я побачив одного худенького хлопчину. Видно було по ньому, що він нервувався і дуже примружував повіки, дивлячись на щось або на когось.

Зрозумівши, що в нього із зором не все гаразд, я підійшов до нього і розпочав розмову. Він сказав, що його можуть забракувати через поганий зір. Я розповів, що в мене поганий слух, і запропонував угоду: я за нього пройду окуліста, а він за мене – отоларинголога. Так ми врятували один одного – і нас остаточно зарахували в училище (раніше медкартки були без фотографій, тому нам цей номер-підстава вдався).

Потім я відпросився у комбата на кілька днів додому, щоб розрахуватися на роботі. Приїхав до Кіровограда і сказав домашнім. Батько був ошелешений тим, що я вступив до училища, але нічого не сказав щодо цього. А може, ще й тому, що до нас у той період приїхала дружина старшого брата Віктора зі своїм сином, моїм племінником Віталиком.

На роботі я розрахувався, попрощався з усіма хлопцями, а особливо із Сан Саничем Краснюком і Миколою Івановичем Акіншиним, і поїхав. Моєму вступу в училище не всі зраділи. На жаль, були й заздрісники (і на роботі, і вдома), але не називатимемо їхніх прізвищ, нехай земля їм буде пухом.

Із 1 вересня 1968 року розпочалося навчання, але не те, що у школі на уроках, які я просиджував, дивлячись у вікно, або зривав, а навчання, де були такі предмети, як вища математика, іноземна мова та багато інших. Упродовж кількох місяців із нашої батареї відрахували п'ятьох осіб за неуспішність. Я розумів, що черга може й до мене дійти. Із письмовими було простіше, примудрялися списувати одне в одного, а от з усними відповідями треба було щось учити-зубрити.

Я домовлявся з відмінниками: вони мені допомагатимуть із предметами, а я з ними займатимуся боксом і натаскуватиму з фізичної підготовки. У фізпідготовці мені рівних у взводі (35 осіб) не було.

У навчанні мені дуже допомагали змагання з боксу. Оскільки я був другим за віком у взводі (на два-три роки старшим за інших), мені за кілька місяців надали звання молодшого сержанта і призначили на посаду командира відділення.

Хлопці відмінники-"хорошисти" мені пояснювали предмети, я потім уночі, коли всі спали, самостійно займався, а якщо точніше, просто зубрив ту чи іншу тему. На заняттях намагався першим підняти руку й упевнено відповідав, але коли викладач ставив мені запитання, трохи відійшовши від теми, я починав "плавати". Не знаю чому, але до мене викладачі були завжди поблажливими. Так минали дні й місяці, а я виживав у цих складних умовах.

Платили мені мою курсантську стипендію. Усі курсанти одразу йшли в чайну, набирали згущеного молока, печива, інших солодощів і за один-два вечори "проїдали" всі гроші. Я собі цього дозволити не міг, знаючи, що, коли доведеться їхати на канікули (у відпустку) додому, мені ніхто ніколи грошей не дасть. Тому, отримавши гроші, я відразу ж їх ховав за обкладинку записника і носив постійно із собою. За пів року назбирав 40–50 руб. і спокійно поїхав додому на канікули, знаючи, що на будь-які витрати в мене є власні гроші.

Фото із сімейного архіву

На першому курсі відразу після Нового року проводили першість Одеського військового округу з боксу (до цього я виграв першість військового училища з боксу) в місті Миколаєві. Корган у напівважкій вазі легко здолав усіх суперників і посів перше місце. Мені у півфіналі дістався гарний (гідний) суперник, і перемога далася нелегко. У фіналі я боксував із травмою (сильно було розсічено брову в попередньому бою) із супротивником, який був слабшим за мене, і легко його переміг.

Наш виконувач обов'язків начальника із фізичної підготовки і спорту училища капітан Федоров (майстер спорту СРСР із ручного м'яча) за чемпіонські звання на три дні відпустив нас додому в Кіровоград. Ми із Сашком купили квитки на автобус і поїхали додому. Побули в Кіровограді і стали збиратися назад. На зворотну дорогу в мене грошей уже не було (протягом трьох днів усе, що було, витратив), і я попросив у матері 5 руб. 40 коп. на зворотний квиток до Одеси. Мати мені нічого не сказала, мовчки дала рівно 5 руб. 40 коп., але я побачив, наскільки вона була незадоволеною, що я у неї попросив гроші.

Приблизно за місяць я приїхав додому на зимові канікули на 10 днів. Грошей у мене майже не було, протягом усіх канікул я просидів удома, оскільки у мене не було верхнього одягу. Я позичав у брата демісезонне пальто, щоб сходити на побачення до дівчини. У курсантській формі, а в майбутньому й у військовій, я не любив приїжджати. Тільки в цивільній.

І от закінчилася зимова відпустка, треба повертатися в училище, а грошей у мене не було. Згнітивши серце, підійшов до матері і попросив на зворотну дорогу. Вона мені з відвертим невдоволенням сказала: "Щось ти часто став приїжджати у відпустку. У мене і грошей не вистачить постійно давати тобі на дорогу".

Від цих слів мені заціпило, просто не знав, що й відповісти. Але про себе подумав: "Чотири роки я працював і все до копійки віддавав тобі, ніколи нічого не брав. Навіть звільнившись із роботи, я віддав усі до копійки відпускні, не взявши собі нічого". Уголос свої думки я не міг висловити, тому промовчав і попросив у борг, сказавши: "Щойно зароблю, відразу поверну або в літню відпустку привезу", і додав, що тепер рідше приїжджатиму.

Тепер я вже точно знав, що на матір у мене надій жодних. Щомісяця відкладав свою зарплату, нікуди не витрачав, тримав на свою відпустку.

Так минув рік, потім і другий рік навчання. Я вже втягнувся. Спав по дві-три години. Це було звичною річчю. Навчання чергував зі спортом і навпаки. А час минав. Пішов останній рік навчання.

Як не дивно, батько різко змінив своє ставлення до мене. І навіть на період служби до 1990 року я став у нього улюбленим сином. Але я бачив: заздрив він мені сильно, тільки вигляду не подавав. Ще жартувати любив іноді в мій бік, у такий спосіб демонструючи свою заздрість і злість.

На своє 20-річчя старший брат надіслав мені 10 руб. у подарунок. Так не хотілося витрачати ці гроші, але звичай пригощати на день народження найкращих своїх хлопців змусив мене витратити цей червонець.

Третій курс уже добігав кінця. Усі готувалися до державних іспитів. Як і на цивільні іспити, готували шпаргалки, хоча ними скористатися так і не вдалося. Іспити відбулися успішно, нас усіх переодягли в офіцерський одяг, надали військове звання лейтенанта. Почався розподіл: відмінників і "хорошистів" скеровували у країни Варшавського договору, середнячків –  неосяжними просторами СРСР.

Я у комбата капітана Кулеби попросився в один із найгірших військових округів – Далекосхідний, і він мені не відмовив у цьому. Отримавши відрядний припис і 330 руб. відпускних (я таких грошей ніколи до цього не бачив), поїхав додому в Кіровоград. В Одесі накупив подарунків на 100 руб. на чорному ринку для батьків, сестер, брата, племінниць.

Приїхав до Кіровограда, а там була рідна тітка Ліда, яка приїхала із Севастополя в гості. Я ніколи не був у Криму і запитав дозволу в тітки поїхати разом із нею в Севастополь. Наступного дня ми виїхали. Я там відпочив два тижні, купив собі деякі речі. Із грошей не залишилося майже нічого.

Я вирішив пожертвувати двома тижнями свого відпочинку і виїхав трохи раніше в місто Хабаровськ, у штаб Далекосхідного військового округу (ДСО), пам'ятаючи урок старшого брата, який потрапив у Лугу.

Приїхав до Хабаровська, зайшов до відділу кадрів ДСО і попросив, щоб мене скерували служити в Уссурійськ, до друга Сашка Корганова. Але начальник відділу кадрів сказав, що всі місця там (посади) заповнено дворічниками (випускниками інститутів). Я, відповідно, попросився на Чукотку, потім – на Камчатку, на Курили, але й там вакантних посад не виявилося. Я запитав: "А на Сахаліні є місця?" Мені відповіли ствердно. Потім начальник відділу кадрів запропонував мені посаду в місті Комсомольськ-на-Амурі. Але я остаточно вирішив служити на Сахаліні.

Після прибуття на Сахалін мене скерували в передову мотострілецьку дивізію корпусного підпорядкування. Начальник РВ та артилерії підполковник Попов запропонував мені, одному з багатьох молодих лейтенантів, які приїхали, посаду заступника командира реактивної батареї (за штатом воєнного часу – командир реактивної батареї) БМ-14, лейтенантського складу 130 осіб. Решту прибулих лейтенантів призначили командирами взводів.

Потрапив я служити в окрему реактивну батарею, де комбатом був старший лейтенант Хорєв, розумний, гарний як людина і як командир. Усі його поважали, але згодом він спився, його перевели на посаду з пониженням, а потім і зовсім звільнили з армії.

Щойно я отримав першу офіцерську зарплату, а це було 90 руб., одразу надіслав переказом додому матері. До наступного місяця я був без жодної копійки. Але відразу отримав від матері лист, де вона мене сильно насварила за те, що замість 150 руб. боргу я надіслав тільки 90, а гроші вона позичила в чужих людей.

Мені довелося в кількох листах пояснювати, що наступного місяця я обов'язково все надішлю, що й було зроблено. Я дав собі слово ніколи більше не позичати у матері грошей на дорогу після своїх відпусток. Але цього не вдавалося. Увесь час доводилося хоч якусь суму грошей позичати, а потім віддавати. Оскільки, приїжджаючи у відпустку, я всім близьким родичам привозив подарунки: светри, сорочки, блузки, штани, шапки тощо, а там, у кого зупинявся, у батьків чи у брата, сам купував продукти для всієї родини або харчувався в міських їдальнях і кафе. Назад на службу їхав без копійки грошей, беручи у матері в борг, а потім повертав їй борги.

Фото із сімейного архіву

Періодично, раз на пів року, я і заступник командира старший лейтенант Володя Дерев'янко їздили рейсовим автобусом у селище Сокіл за 38 км від Южно-Сахалінська. Там стояла техніка нашої реактивної батареї. Протягом дня ми її обслуговували, а потім назад рейсовим автобусом їхали в Южно-Сахалінськ.

І ось одного разу після чергової перевірки техніки ми поверталися додому. Узяли квитки, сіли на останньому сидінні автобуса ПАЗ і поїхали додому. Ми були у військовій формі, у чоботах і шапках. Узимку, мороз приблизно -20 ºС. Пасажирів було багато, біля задніх дверей стояло двоє чоловіків, один старший лейтенант, піхотинець, інший – у цивільному. Із розмови ми зрозуміли, що один із них їде у відпустку, інший, у формі, проводжає.

Поводилися вони дуже нахабно і зухвало, мабуть, позначалася випита ними зайва чарка спиртного. Інші пасажири, а потім і ми стали робити їм зауваження, щоб вони поводилися пристойно, на що ті відповіли грубістю. Військовий, побачивши, що я лейтенант, сказав своєму другові з насмішкою: "Молодий, зелений", показуючи на мене.

Я своєму напарнику Володі Дерев'янку запропонував: "Давай помовчимо, а щойно приїдемо на вокзал, там я з ними розберуся". Під'їжджаючи до міста, ці нахаби притихли. Вийшли біля вокзалу і я запропонував їм пройти в "тихий куточок". Той, який у цивілці, відмовився йти, а цей інший замовк. Я йому сказав: "В автобусі був таким сміливим, а зараз боїшся з "молодим та зеленим" зайти за ріг і поговорити сам на сам"? Він погодився.

Зайшовши за ріг, я став у зручне для себе положення (боксерське), а йому сказав: "То хто тут молодий і зелений?" Він відповів: "Ти". Я одразу завдав удару по голові, він опустився на коліна і так стояв, спершись об стіну. Я почав виховувати його словами, говорив про його поведінку, ганьбу формі тощо. А його товариш і мій напарник стояли осторонь і спостерігали. Коли він почав підводитися, я хотів завдати йому ще удару, але коли він підняв голову, у мене сироти виступили на шкірі і мені стало моторошно. Я побачив верхню губу, до самого носа розірвану від удару. Він і не збирався чинити спротиву. Я йому порадив іти у військовий госпіталь, щоб йому зашили губу.

Другий нахаба стояв блідий. Я до нього підійшов і з лівої і правої врізав по голові, розсік йому повіку. Так я виховав двох радянських офіцерів. Вони мене довго пам'ятатимуть. Але для себе зробив висновок: більше нікого не чіпати. Хоча надалі виникали ситуації, що не зі своєї волі ще доводилося застосовувати кулаки.

Фото із сімейного архіву

1972 року у зв'язку із приїздом на Далекий Схід міністра оборони СРСР Андрія Гречка нашу реактивну батарею розформували. Офіцерів розкидали по різних військових частинах. Мене залишили на місці, у селищі Велика Єлань за 6 км від Южно-Сахалінська в артилерійському дивізіоні.

У дивізіон призвали понад 100 осіб приписного складу, призваних із запасу, для участі в навчаннях, які мали відбуватися під містом Владивосток.

Із Сахаліну, за планом навчань, НСП, розгорнутий і укомплектований за штатом воєнного часу (зокрема й артилерійський дивізіон, у якому був я), мав морським шляхом десантуватися в районі Артемівська під Владивостоком і відразу вступити в бій (навчальний). Тому перед навчаннями тривала місячна підготовка як до бойових артстрільб, так і зі стройової підготовки.

За тиждень до відплиття на головні навчання один із військовослужбовців приписного складу (молодий хлопець) випив і відмовився їхати на заняття з відпрацювання стройового огляду, які проводили за 22 км від нашої частини. Про цього приписника напідпитку доповів командирові дивізіону майору Корнійчуку командир батареї: мовляв, він відмовляється виконувати свої службові обов'язки.

Командир дивізіону запитав: "Хто командир взводу цього солдата?" Йому сказали: "Лейтенант Штейніков", на що він відповів: "Нехай командир взводу ставить свого підлеглого у стрій, а не я це робитиму" і пішов, а за ним усі інші. Мене в той час і в тому місці не було. Терміново мене викликали до того приписника.

Діставши наказ, я пішов його виконувати. Почав шукати солдата. У казармі у спальному приміщенні на підвіконні сидів мій підлеглий (імені його я не знав, оскільки їх призвали кілька днів тому). Я попрямував до нього, на ходу вимовляючи виховні промови. Той вистрибнув у двір, побіг до огорожі і сів на неї.

Паркан (не більш ніж метр заввишки) було зроблено із металевих листів зі спеціальними зачепами і круглими отворами. Раніше їх використовували на японських аеродромах на злітній смузі. Огорожу в будь-який момент можна було розібрати, зібрати або перевезти в інший район. Такими металевими листами було огороджено військову частину, і не тільки нашу. За кілометр від нашої частини був старий японський аеродром, і злітної смуги до кінця не розібрали, тому всі, хто потребував огорожі для свого будинку, городу, всі йшли на цю смугу і розбирали її, оскільки нікому не було до неї діла.

Я підійшов до паркану, на якому сидів приписник із мого взводу, і став спокійно пояснювати, до чого призведе його непокора. Не встиг закінчити своєї фрази, як він видав: "Не пішов би ти, лейтенанте, на..." Тут я його вдарив подвійним ударом (по нирках і по голові). Він перекинувся через паркан і впав на інший бік. Я подумав: "Він зараз підведеться, і ми підемо на заняття", але він не піднімався. Я почекав приблизно 30 секунд і подивився по той бік паркану. Він лежав обличчям донизу і не ворушився. Я негайно перестрибнув через паркан і перевернув його на спину.

Мені самому стало зле від побаченого. Обличчя його було все у крові, на місці перенісся збоку була велика діра (1–1,5 см), а звідти фонтаном ішла кров. Він був непритомним. Я терміново викликав із варти військовослужбовців (колишніх своїх підлеглих), і вони віднесли його до санчастини. Лікаря не було – пішов на обід. Житлове містечко було за 50 метрів через дорогу від військової частини. Я сказав санінструктору, щоб він дивився за хворим і нікуди не відпускав, бо, опритомнівши, той почав кричати: "Тобі, лейтенанте, хана! Я тебе посаджу в тюрму".

Побіг по лікаря. Начальника медичної служби звали Валентин, а прізвище вже забув. Коротко пояснив йому ситуацію, і ми швидко пішли в частину. У санчастині побачили таку картину: травмований військовослужбовець лежав на спині й увесь почорнів, оскільки майже вже задихнувся, а над ним стояв санінструктор і пінцетом намагався витягнути запалий язик. Лікар відштовхнув убік санінструктора, перевернув на живіт хворого і пальцями витягнув запалий язик.

Мені він сказав: "Терміново шукай машину, треба хворого везти до шпиталю". За 15–20 хвилин я оформив бортову машину (ЗІЛ-157), посадили хворого в кабіну, поруч сів лікар і поїхали в госпіталь. Протягом цього часу в мене не одна волосина посивіла. У госпіталі наш лікар сказав завідувачу хірургічного відділення, що солдат тікав від офіцера, впав і вдарився об металевий паркан. Сам солдат почав говорити, що це лейтенант його вдарив. На що завідувач відділення йому сказав: "Вас призвали на службу, ви склали військову присягу, а ви напилися, та ще й не підкорилися офіцеру, за це потрібно вас судити". Більше жодних вигуків і невдоволення з боку солдата не було.

Чому він так нахабно і зухвало повівся? Виявилося, його дядько був другим секретарем Сахалінського обкому партії (КПРС). Виписали його за півтора місяця з госпіталю. У нього був тяжкий струс мозку і роздроблене перенісся.

За два тижні після закінчення навчань усі, хто в них брав участь, одержали подяку від міністра оборони СРСР маршала Гречка, зокрема і я.

Пам'ятаю, весь час думав про військовослужбовця, який дістав від мене травму через свою дурість. Усіх приписників відправили по домівках, ніхто навіть не знав, що трапилося впродовж цих восьми годин до відправлення на навчання. Після того, як виписався з госпіталю, він прийшов у частину по документи, і ми випадково зустрілися. Він опустив голову і швидко пройшов повз мене у штаб, більше я його не бачив. Після цього я зрозумів, що занадто вимогливий як до себе, так і до підлеглих.

Цей момент мені підказав мій земляк Микола Турчин. Він був секретарем комітету ВЛКСМ дивізіону, і його висували на вищу посаду – заступника командира з політчастини в корпусний вузол зв'язку. Тому він підшукував собі заміну і згодом запропонував мені цю посаду. Він мені сказав: "Якщо ти залишишся на командирській посаді, тебе в гіршому разі посадять до в'язниці, у кращому – звільнять з армії. Що тоді робитимеш, кому будеш потрібен?" Він знав про все моє прожите життя, тому що я йому розповідав.

І я погодився на цю посаду, хоч багато було перешкод. Я був комсомольцем, а треба було бути членом КПРС. Багато було недоброзичливців, які виступали проти мене, але я із честю пройшов на цю посаду.

Із Миколою Турчиним ми познайомилися відразу, як я приїхав на Сахалін. Він був одружений, мав двох синів: одному чотири роки, а молодший – пів року як народився. Жила з Миколою і мама. Він був єдиним сином. І хоч куди б Миколу не скеровували служити, мама завжди була поруч із сином і онуками. Я часто у них гостював. Жили ми в одному містечку (50 метрів будинок від будинку).

У той час я абсолютно нічого не вживав зі спиртного і Микола теж – у нього було не все гаразд зі шлунком. Я їм розповідав про своє життя, вони – про своє. У цьому домі завжди мене годували і не випускали, поки я не поїм. Ніколи не відчувавши до себе материнської ласки й уваги, я дуже прив'язався до цієї сім'ї. Після служби або тренувань із боксу я вирушав до них. Ця сім'я стала для мене дуже дорогою. Мені здавалося, і я був для них бажаним.

У вихідні дні ми брали старшого сина й ішли в місто, у сопки, побували скрізь, де були хоч якісь пам'ятки Южно-Сахалінська і його околиці. Микола фотографував на згадку. У мене цілий альбом із фотографіями острова Сахалін зберігся. Віра, дружина Миколи, зрідка навіть ревнувала, що ми ходимо у вихідні і гуляємо, а вона з малюком удома. Тітка Маруся, мама Миколи, мене завжди підтримувала. Та й ми ніколи не давали приводу про нас думати погано.

До кінця моїх днів ця чужа для мене сім'я стала для мене рідною і близькою. Ніколи не забуду все добро і повагу до мене з боку цих людей.

Фото із сімейного архіву

1973 року я одружився. Довго я шукав собі вірну й кохану дружину, але так і не знайшов. А йшов мені 25-й рік, хотілося знайти сім'ю, мати й виховувати дітей. Випадково в автобусі зустрів біляву дівчину, яка мені сподобалася. Я їй довірився, і вона мені свою душу відкрила (хоча згодом це все виявилося брехнею).

Мати її була алкоголічкою і хвойдою. Батько залишив дружину та трьох доньок і після розлучення виїхав жити на Курильські острови. Згодом я дізнався, що всі її сестри пішли маминими слідами. Моя дружина поводилася, як незаймана дівчина, хоча, як виявилося, вже із 13 років вела активне статеве життя (щоправда, приховане). Це не завадило їй прожити зі мною 14 років і народити двох дітей. Тільки після цього я зрозумів, що це за "дівчинка" і з яким минулим. Із болем та гіркотою в серці розлучився з нею і зовсім не шкодую про це.

На Сахаліні я служив протягом шести років, хоча треба було п'ять. Мабуть, заступник начальника політвідділу корпусу забув занести мене до списків на заміну. Полковник Бондаренко – земляк з України. Можливо, у нього був склероз щодо земляків.

На Сахаліні я служив у чотирьох військових частинах, всюди були свої плюси і свої мінуси. Але одна із частин мені запам'яталася особливо. Це ракетний дивізіон, де був згуртований колектив, де всі разом святкували будь-які ювілеї чи свята, це був колектив однодумців. Підполковник Козарєзов, командир дивізіону, майор Шрага – начальник штабу, майор Новіков – заступник командира з політчастини, комбати Юр'єв та інші. Коли проводили мене в артполк на підвищення, я із жалем розлучався із цими людьми.

Фото із сімейного архіву

Протягом шести років служби на Сахаліні я побував двічі на збиранні врожаю в Казахстані. Гарний був час, і залишилися добрі спогади про це, це були 1975-й і 1976 рік.

Ніколи не забував своїх рідних і близьких. Отримував гарну зарплату і намагався всім своїм допомогти в міру можливостей. На якийсь час я забув, яке в мене були дитинство, юність і молодість. Коли приїздив у відпустку в Кіровоград, віз усе, що міг, і намагався купувати найнеобхідніше і потрібне для своїх. За вдачею я така людина: бачив навколо такі продукти (особливо морські) – і мені не хотілося їх їсти, але коли я опинявся далеко від них, то вже хотілося поїсти.

В одну з відпусток я зібрався в Україну і вирішив своїм рідним та близьким привезти морських продуктів. Копченої лососини (балика) у магазинах не продавали, довелося за знайомством купувати в ресторані по 45 рублів за 1 кг (в одній рибині – понад 2 кг). Я купив чотири рибини (чотири сім'ї, і всім по одній), узяв чотири великі банки тихоокеанського оселедця івасі, батькам – трилітрову банку червоної ікри, а всім іншим (братові і старшій сестрі) – по літровій банці (оскільки більше не пропускали в літак). Також узяв кілька консервних банок морської риби – горбуші, салаки та іншої в натуральному або томатному соусі.

Коли я все це привіз до Кіровограда, усім братам і сестрам роздав, вони дуже зраділи. Таких морських продуктів ніхто з нас ніколи не куштував. Дякували. Але мати була дуже незадоволена тим, що я їй привіз. Коли все це я виклав на стіл, вона побачила, що у валізах уже більше нічого немає, і сказала: "Чи це подарунки, чи не подарунки".

Після цих слів я був просто шокованим, не знав, що їй відповісти. Вона любила, щоб їй кофти, сукні, тканини тощо привозили, а тут якісь незрозумілі для неї харчі. Якби вона знала, скільки це все коштувало! Можливо, так і не говорила б. На всі ці продукти не вистачило б їй і трьох пенсій, а може, й більше. Багато ще чого можна додати про примхи моїх батьків, але не хочу більше витрачати на це час.

Старшій сестрі купив зимові чобітки за 120 руб. і надіслав до Кіровограда, хоча сам цілий місяць був без копійки грошей, але не міг я в сестри взяти за ці чобітки гроші. Пам'ятаю, 1977 року перед заміною у частині Запоріжжя (уже знав, куди скерують) зібрав приблизно 1000 руб., щоб на новому місці хоча б маленький грошовий резерв був.

Напередодні, у лютому, пішов у планову відпустку. Написав матері додому лист і повідомив, що відпустку проведу на Сахаліні. Мати мені написала відповідь, що дуже образиться, якщо я не приїду до Кіровограда. І я вирішив їхати, подумав, може, мати дійсно сумує. Зняв з ощадкнижки останні 900 із копійками рублів, накупив подарунків (благо, проїзд був безоплатним, військова вимога за два роки на сім'ю) і полетіли в Кіровоград.

Удома відразу пішов на ринок і скупився на цілий місяць – м'яса понад п'ять кілограмів, овочів, фруктів тощо і все віддав матері для її розподілу. Роздав привезені подарунки. Побувши (відпочивши) два тижні, знову полетів на Сахалін, зробивши для себе один висновок: ні я, ні моя сім'я не потрібні батькам, а потрібні тільки подарунки, які я привозив.

Замінився я в серпні 1977 року в Запоріжжі і тут тільки зрозумів, як складно жити на одну зарплату втрьох (дружина не працювала, дитині було три роки), коли не було відсоткової надбавки за кожен рік і продовольчих пайків. А жити доводилося на квартирі, оплачуючи її щонайменше на рік наперед. Зрозумів, як погано жити одним днем, не думаючи про майбутнє. Що завжди потрібно мати хоча б маленький резерв фінансового статку на раптову появу складного періоду життя (чорний день).

Але ні я, ні мої батьки, ні близькі родичі не підказували мені, що треба потроху відкладати гроші. Ще раз повторюся: я не потрібен був їм, тільки мої гроші, якими я обдаровував своїх родичів. Мабуть, за характером я такий, що останнє із себе зніму і віддам, а сам залишуся ні з чим.

Винайняв я кімнату неподалік від військової частини, хоча її кімнатою складно назвати – більше була схожа на сарай із вогкими стінами. Хай скільки її прогрівали, стіни взимку і влітку були вогкими. Так ми прожили в цій хатинці протягом двох років.

Фото із сімейного архіву

Потім за договором ми перевелися у трикімнатну квартиру (секретар квартирного бюро майор Полунян забронював свою квартиру і замінився в Монгольську Народну Республіку) і протягом останнього року вже жили по-людськи, оплачуючи тільки комунальні послуги. Єдиною для мене втіхою було те, що я потрапив у дружний і згуртований колектив, де цілковито віддавався службі.

На службу йшов як на свято. У колективі чергувалася якісна робота і корисний відпочинок. Командування полку, а це полковник Папуша – командир полку, підполковник Володимир Якович Куций – заступник командира з політчастини, майор Матвєєв – пропагандист, брати-близнюки Лісові, старший лейтенант Лісін, капітан Котов і багато інших. Наш полк протягом багатьох років був зразковим полком не тільки в дивізії, а й в Одеському військовому окрузі. Неодноразово був ініціатором соціальних змагань.

І мене як одного з найкращих секретарів комітету ВЛКСМ частини обрали делегатом XVIII з'їзду ВЛКСМ, де в Московському Палаці з'їздів я представляв комсомолію Запорізької області.

Фото із сімейного архіву

Протягом шести днів ми зустрічалися з відомими людьми: воєначальниками, космонавтами, трудівниками сільського господарства, першовідкривачами цілинних і перелогових земель, видатними спортсменами, політичними діячами, артистами кіно тощо. Особисте спілкування з делегаціями інших республік і країн протягом цих незабутніх днів залишиться до кінця моїх днів у моїй пам'яті. Про ці події мені нагадуватиме фотоальбом про роботу XVIII з'їзду ВЛКСМ.

Потім 1979 року надійшла негласна пропозиція поїхати політичним радником в Афганістан (на початку року). Після комітету ВЛКСМ мене перевели на підвищення заступника командира дивізіону з політчастини. Але оскільки я перебував на цій посаді приблизно впродовж року (а треба було не менше ніж три роки), мою кандидатуру відхилили від поїздки.

Хочу з особливою теплотою згадати підполковника Володимира Куцого. Це був такий вихований, чесний і порядний офіцер-політпрацівник, що впродовж усієї своєї армійської служби я зустрічав таких людей лише тричі (не враховуючи Одеського артилерійського училища). У будь-який складний момент завжди прийде на допомогу, але з недбайливих офіцерів суворо питав, попуску не давав.

1979 року він замінився на Валдай на посаду начальника ПЗ дивізії, командир полку виїхав у штаб округу, а мені запропонували замінитися у МНР, на що я дав згоду.

1980 року, у рік московської Олімпіади і смерті Володимира Висоцького, у липні я переїхав у Монголію. Потрапив служити в місто Чойбалсан (друге місто після Улан-Батора) в окрему реактивну частину. За рік цю частину розформували, і наш дивізіон увійшов до складу артполку.

Монголія з її суворим кліматом узимку і влітку, із сильними вітрами і піском, із великою кількістю різного м'яса (свинини, телятини, баранини, конини, верблюжатини, ковбасних виробів із цього м'яса) вирізнялася ще й нестерпним смородом у магазинах та інших громадських місцях. Фруктів і овочів в магазинах майже не було. Зате промислових товарів, меблів радянського виробництва й одягу було вдосталь, а ціни на промтовари, радіо- і телеапаратуру, побутову техніку були дуже високими.

У містечку для сімей військовослужбовців, окрім лазні, офіцерської їдальні і солдатського клубу, більше нічого не було. Культурного дозвілля майже не було. Дружили сім'ями, із будь-якого приводу влаштовували гуляння. Багато хто, щоб розвіяти тугу, починав уживати спиртне. Два роки без відпустки неможливо було витримати. Я не пам'ятаю жодної родини, яка не виїжджала б у відпустку протягом кількох років.

Протягом одного року грошей збиралося пристойно: радянськими рублями оклад ішов на ощадкнижку, а тугриками ми отримували зарплату. Дехто примудрявся й тугрики переводити в радянські гроші. Але я, як і раніше, готуючись у відпустку, купував купу подарунків, їхав разом із сім'єю на батьківщину.

1982-го чи 1983 року ми вкотре приїхали в Кіровоград. Я сам пішов до міста, узявши із собою всі гроші. Зустрів багатьох своїх друзів дитинства, молодості і, як завжди, не минулося без вживання спиртного. "Гуляли" ми довго, до опівночі.

Удома всі були стривоженими й уже не знали що думати: де я і що зі мною. І тут "батько" раптом заявив моїй дружині: "Якщо раптом із Сергієм щось станеться (він мав на увазі якусь трагедію), у нас немає грошей, щоб доправити тебе з дитиною назад додому, тому сама думай, як тобі назад діставатися". Про цю розмову моя колишня дружина розповіла, коли ми поверталися назад до місця служби у МНР.

Більше я у відпустку не приїздив. Мати щороку кликала в листах, ображалася, але до 1988 року я в Кіровоград не приїздив. 1985 року замінився в місто Лугу, у Ленінградську область, у ракетну бригаду, де до 1962 року служив мій старший брат Віктор.

Приїхав у Лугу разом із сім'єю і знову потрапив в один із найкращих ракетних дивізіонів у бригаді. Командир, підполковник Волостнов, начальник штабу майор Демидюк, заступник із техчастини майор Степанченко, який мав завжди власну думку, не слухаючи чужих "порад" (його чудова дружина Таня працювала дикторкою Лузького радіо, загалом дуже порядні люди і гарна сім'я). У ракетну бригаду, як і в наш дивізіон, прибували новобранці із цивілки, переважно слов'яни.

Не пам'ятаю точно, у який час призову (здається, восени чи навесні) до нас прибули призовники. Із кожним із них я проводив індивідуальну бесіду (це я робив протягом усієї своєї служби і незалежно від того, скільки військовослужбовців прибуло в дивізіон).

Серед них був хлопець азербайджанської національності Ісмаїлов Ільхам. Він прибув із повітряної десантної "навчалки" (за станом здоров'я не підійшов), а за віком був на кілька років старшим за інших призовників, мудрішим, розважливішим. Протягом двох років служби він став мені гарним помічником, активно брав участь у громадському житті дивізіону і батареї. Був простою, нехитрою, чесною, правдивою і, найважливіше, людиною, яка не боїться труднощів. Чого, до речі, не можна сказати про деяких його земляків з інших підрозділів. Протягом двох років Ільхам був мені першим помічником, і я, чим міг, йому допомагав.

За рік у нашу частину прибув із навчальної частини молодший сержант Дмитро Гордон. Хлопець мав вищу освіту, грамотний, ерудований. Був позаштатним кореспондентом окружної військової газети, писав нариси і статті в інші газети Радянського Союзу.

У період служби в Радянській армії ці хлопці були відмінниками в бойовій і політичній підготовці, гарними спортсменами і – головне для мене – простими та порядними людьми. І мені шкода було розлучатися з ними. Якби більше таких хлопців, армія не знала б жодних негативних явищ, які, на превеликий жаль, усе ж були.

1988 року я виявив, що моя перша дружина завела любовний роман з іншим чоловіком. Цього самого року я замінився в Мурманську область селище Луостарі за 14 км від норвезького кордону. І перш ніж переїхати на нове місце служби, ухвалив остаточне рішення розлучитися.

У липні – серпні взяв планову відпустку і подав на розлучення. Із великими труднощами нас розлучили, і я поїхав. У Мурманськ не вдалося потрапити, а опинився я у військовій частині за 150 км від нього. Дивізіон, куди мене скерували, був одним із передових в артполку. Там розміщено відому шосту героїчну батарею. У роки Великої Вітчизняної війни весь лейтенантський склад загинув на головній і єдиній дорозі, не пропустивши жодного фашистського танка. Наказом міністра оборони СРСР (тоді головкому Червоної армії і ВМФ) цій батареї довічно надали звання "Героїчна батарея". Тому туди і лейтенантський склад добирали завжди найкращий.

Я з головою поринув у службу, домашніх проблем не було, повністю покинув вживати міцний алкоголь, іноді в окремих випадках випивав склянку-другу сухого вина. Купив у місті Заполярний боксерський мішок, гирі, гантелі й активно зайнявся спортом. Присвячував цьому весь вільний час, зокрема й удома.

Фото із сімейного архіву

Щодня о 6.00 разом із лейтенантським складом бігав кроси, коли не було снігу. Коли випадав сніг, регулярно займався лижною підготовкою, а вдома бив боксерський мішок.

У вихідні влаштовували змагання з боксу серед лейтенантського складу. Із несумлінними військовослужбовцями, які називали себе "дідами", я боксував сам. У змагальному дусі доводилося "виховувати" таких військовослужбовців. Але після цього в декого з них зникало бажання демонструвати свою перевагу над військовослужбовцями, які прослужили менший строк. Загалом колектив був непоганим, але, на жаль, як і в інших частинах, були такі офіцери і прапорщики, які викликали зневагу.

Після розлучення з першою дружиною я прослужив у селищі Луостарі, Заполярному майже два роки і вирішив звільнитися в запас. Коли 1989 року я приїхав до Кіровограда на період відпустки, зустрівся зі своєю колишньою однокласницею Олександрою Тендюк (заздалегідь ми списалися), і 26 квітня 1989 року в селищі Корзуново Печензького району Мурманської області ми й розписалися.

Служба мені була вже не в радість. Уся енергія, яка була в молодості (до 40 років), почала випаровуватися. Я відчував, що дуже втомився, та й час настав неспокійний, усе йшло до розвалу СРСР.

Ми із дружиною обміркували й вирішили, що потрібно виходити на пенсію. Я написав рапорт на звільнення, і мене з великими перешкодами звільнили зі ЗС СРСР у запас. У травні підписав наказ міністр оборони СРСР, і 4 червня 1990 роки ми виїхали в Україну, у Кіровоград.

Перед звільненням я вибив сімейну путівку у Приозерськ Ленінградської області. Протягом 24 днів ми відпочивали, водночас підлікувавшись. За всю мою багаторічну службу я вперше по-людськи відпочив. Після санаторію два дні ходили Ленінградом, милувалися архітектурою "Петровської забудови". Усю цю красу я зафіксував на фотографіях.

Перед тим як виїхати з Мурманської області, я вирішив написати лист матері і тітці Ліді, рідній сестрі батька із Севастополя, яка жила в приватному двоповерховому особняку.

Матері я написав, що у мене в Заполяр'ї є двокімнатна квартира, але жити тут, серед кам'янистих пагорбів та карликових берізок із великими перепадами в постачанні, особливо овочів і фруктів, не дуже хочеться. Дуже тягне в Україну, у ті місця, де народився і де до 19 років минула моя молодість, хоч і не дуже солодка.

Мати негайно відповіла. Написала: "Синку, живи в Заполяр'ї, а на час відпустки приїжджай до нас у Кіровоград". Такою відповіддю, та ще й від кого, від матері, я був пригнічений. І написав їй свій останній лист, описав усе своє життя, яке прожив із ними до 19 років, і все, що я про них думав. Лист вийшов на сім сторінок. І після мого звільнення в запас я не розмовляв із батьками впродовж семи років. Думаю, вони про це не шкодували, особливо "батько".

Другий лист я написав тітці в Севастополь, такого самого змісту, як і матері. Тітка відповіла поблажливіше. Написала, що ми із дружиною можемо приїхати – вона нас тимчасово пропише. Але тільки без дитини (із нами був молодший син Олександри). Мовляв, якщо хочете в Севастополі жити, подіньте дитину, де хочете.

Я матері й тітці відповів, що просто вирішив перевірити, як ви до нас ставитеся, якою буде ваша відповідь на моє прохання, і сказав, щоб вони мене викреслили зі своєї пам'яті.

Як ставилася до мене старша сестра, я знав і бачив із дитинства. Молодшу сестру я "зрозумів" лише після приїзду з Мурманська до Кіровограда (це окрема розмова).

Старший брат у душі завжди заздрив мені, тільки ніколи відкрито не висловлював. Зате, щойно вип'є 100 грамів і більше, я одразу міг визначити, чим він "дихає".

Батькам я потрібен був як собаці палиця. Поки служив і привозив подарунки для всіх, був добрим і улюбленим, а коли звільнився з армії, та ще й одружився вдруге (у дружини характер не такий, як у мене), став зовсім нікому не потрібен.

Замість того, щоб порадіти, що я влаштував своє життя, що дружина в мене порядна і хазяйновита жінка, мої "родичі" всіляко намагалися мене із дружиною розлучити, вставити клин між нами. Добре, що Олександра гарно знала моїх "родичів" і ніколи не йшла у них на поводі. Живемо ми із дружиною вже понад 14 років разом, довіряючи одне одному, менше слухаючи погані поради.

Фото із сімейного архіву

У червні 1990 року ми приїхали до Кіровограда. Я цілий рік був удома, на роботу не йшов, поки не відчув, що вже більш-менш відпочив від служби в армії і заспокоївся. Тепер можна було і на цивілці попрацювати.

Старший син дружини служив в армії в місті Умань Черкаської області, там же одружився і залишився жити. Прожив із першою дружиною три роки й утік до Кіровограда. Стали ми всі разом жити.

Я вивчив старшого сина своєї дружини. Це виявилася дуже заздрісна й нахабна людина, капості він мені робив на кожному кроці, ну а найстрашніше для мене, військової людини, – це підлість і зрада. Згодом дружина сама на собі відчує зраду і підлість свого старшого сина, про що ніколи не могла й подумати, повірити в таке.

Про себе я вже не кажу. Протягом 12 років ця людина зробила мені стільки капостей і підлості, скільки протягом усього мого життя мені не заподіяли зла всі мої вороги, разом узяті.

Відпочивши від служби в армії, я пішов на роботу. Потім, втягнувшись у цивільне життя, я водночас працював на трьох-чотирьох роботах. Поки були сили і не похилий вік, мене тримали на високому рівні, я крутився як білка в колесі.

Із четвертої ранку контролером у тролейбусному депо, потім у дендропарку відпочинку на атракціоні "Орбіта", потім на пункті охорони громадського порядку, а потім, якщо випадало чергування, у театрі імені Кропивницького. Загалом протягом доби був на ногах, щоб заробити зайву копійку.

Якщо я хотів собі щось із речей купити, дружина одразу казала, щоб я таке купував і її синам. Виходило, що я працюю, а її синам купую одяг, який захотів собі. Це тривало з року в рік. Я, звісно, терпляче мовчав, а дітям дружини це було на руку.

Комусь щось захотілося, вони ніколи до мене не зверталися, а всі питання вирішували за допомогою мами. Це завжди їм вдавалося. Якщо ми обідали або вечеряли з уживанням спиртних напоїв, то й сини (особливо старший) нахабно "просили": "Батю, подаруй мені ту чи іншу річ", і я йому за своєю простою добротою віддавав те, що в мене видурювали, користуючись тим, що я був трохи під градусом. Коли мені вже почало набридати це нахабне виманювання (видурювання), ми із дружиною знаходили роботу її синам. Самі вони її навіть не намагалися шукати, ходили, гуляли по дівках, а додому приходили тільки поїсти та поспати.

Закінчуючи тему про синів своєї дружини, повторюся, що старший син – підла, мерзенна, нахабна, заздрісна людина. Молодший син став захоплюватися наркотиками, а потім – крадіжками моїх речей (і дружини теж), грошей. Просто став злодієм і шахраєм, зганьбивши мене на роботі, куди я його влаштував.

Я дружині поставив умову: сини, старший, якому 32 роки, і молодший, 26 років, нехай самі собі заробляють на життя і на допомогу від мене не чекають.

Для себе давно зробив висновок: краще допомогти чужій людині, яка тобі відплатить добром, ніж своїм близьким, які звикли тільки до двох слів "дай" і "мені", а самі водночас не здатні на віддачу.

Ось стисло я описав своє життя і життя людей, які живуть зі мною поруч, а також людей, із якими мені пощастило разом пройти і прожити цей непростий час у моєму житті.

Великий російський полководець Олександр Суворов свого часу написав:
"Наука – перемагати"
Я свою автобіографічну повість можу назвати "Наука – виживати"

Проживши вже понад 60 років, я проаналізував увесь свій життєвий шлях і дійшов висновку, що ще не народившись, а потім і народившись на вулиці (врятований бабусею і Господом Богом), згодом і в подальшому своєму житті я був непотрібним не тільки для своїх батьків, а й для деяких братів і сестер.

Коли у 19 років "батько" вижив мене з дому з мовчазної згоди "матері" і відбулася випадкова (згодом вона виявилася щасливою) зустріч із Сашком Корганом, життя в мене повернулося в інше, вдаліше русло, про яке я навіть ніколи не думав. Я завжди пам'ятав смерть брата-військовослужбовця, але усвідомлено пішов цим шляхом, бо в мене не було іншого виходу.

Ставши військовим, я від радості забув на період служби всі образи, приниження, знущання, голод, холод тощо, якого я зазнав, постійно допомагаючи всім, чим міг, відмовляючи іноді собі (холостяком) і своїй сім'ї (одруженим) багато в чому, тільки б добре зробити "батькам", брату й сестрам (особливо молодшій). Водночас я не помічав прихованої заздрості, зловтіхи до мене від усіх без винятку близьких моїх родичів.

Звільнившись у запас, на пенсію, та приїхавши до Кіровограда із другою сім'єю, але вже без подарунків, я побачив те, що забув під час служби, – своє дитинство, молодість, коли процвітали щодо мене приниження, образи, заздрість, знущання тощо. Особливо з боку так званих батьків. У поведінці старшого брата й сестер було видно ці самі негативні риси щодо мене, тільки у прихованій формі.

Фото із сімейного архіву

Після звільнення з армії в мене за душею не було жодного рубля. Усе довелося починати з нуля.

Відпочивши від служби, я пішов працювати спочатку на одну роботу. Потім працював одразу на чотирьох. Працював не тільки на харчування та одягання другої сім'ї. Ми почали збирати гроші (долари), щоб купити однокімнатну квартиру старшому пасинку (сину дружини), бо він мені у 1993 році висловив таку промову: "Хто ти тут такий, ти займаєш мою житлоплощу", хоча сам був одружений і проживав у селищі біля Умані.

Тому я вирішив працювати доти, доки не зберу доларів на одну квартиру, а потім і на іншу однокімнатну квартиру для молодшого пасинка, бо з часом і він би сказав мені такі самі слова, що і його старший брат.

Ці слова було сказано у присутності моєї коханої дружини, яка ніяк на них не відреагувала. А я, бачачи таку поведінку дружини та її синів, не зробив для себе жодних висновків, залишаючись закоханим, наївним, довірливим і добрим чоловіком і вітчимом (татом).

Пізніше, вивчивши добре "пасинків", я розумів: від них нічого доброго не дочекатися. Але довіряв своїй дружині (хоча дуже помилявся), тягнувся до неї. Думав, усе обійдеться. Стосунки, кохання між нами стануть такими, як у перші роки нашого спільного життя. Але знову помилився. Я для неї став "діставальником", віслюком для заробляння грошей. Вона жила тільки для своїх синів. Я в неї був на третьому плані.

Нахабство, підлість та інші негативні риси старшого її сина щодо мене, викрадання грошей, речей її молодшого сина-наркомана стало нестерпним. Я був змушений піти від них у свою однокімнатну квартиру, яку купував для старшого пасинка.

На завершення хочу сказати, що за всі мої роки життя чужі люди допомагали мені, підтримували мене у тяжкі хвилини, не вимагаючи натомість нічого, і зробили мені більше добра, ніж свої так звані родичі, за що я їм дуже вдячний і завжди пам'ятатиму про це.

Закінчуючи свою автобіографічну повість й аналіз свого життєвого шляху, хочу сказати ще про своїх "батьків".

За живих батьків я ріс сиротою, не знаючи ні ласки, ні уваги, ні доброго поводження, а тільки непосильні фізичні навантаження (роботи), і в чомусь заздрив дітям-сиротам, які жили у школах-інтернатах.

"Матір" – жінка-вбивця своїх ні в чому не винних, але непотрібних і зайвих для неї та чоловіка дітей, яких треба було годувати, виховувати. Це було їм не до снаги, а може, вони й не хотіли цього робити. Тому їм легше було в той важкий, повоєнний час у такий спосіб і позбуватися зайвих ротів: народжувати на вулиці у 15-градусний мороз чи позбуватися іншими методами (переохолодженнями, хворобами, падінням немовлят із ліжка заввишки один метр тощо). Нічого доброго від такої матері-вбивці чекати дітям не доводилося.

"Батько" – нелюд, садист, жорстока людина, яка постійно знущалася зі своїх дітей і своєї дружини. Він визнавав лише одну дитину рідною – першого сина Олександра, а інших дітей вважав чужими. Усе це він говорив у присутності матері при нас малих, а потім і дорослих, тим самим принижуючи свою дружину й дітей.

"Батьки" ніколи не прищеплювали нам, дітям, зв'язків дружби, згуртованості, взаємодопомоги, взаємопідтримки тощо. Кожен ріс сам собою і кожен ішов своєю дорогою. Хтось мріяв, а може, і знав, куди він прийде.

Але особисто я не знав, куди мене занесе і що викине кипуча, шумлива, повна незвіданого хвиля-доля. Путівником у моєму хлоп'ячому житті став другий старший брат – Віктор, який пішов із життя у свої 24 роки на острові Куба.

На цьому можна завершити спогади у своїй автобіографічній повісті.

Кіровоград, 2010 рік