Українські священики в нацистських концтаборах

Однією з категорій в'язнів-українців у нацистських концтаборах було духовенство. Ця тема є малодослідженою, але можна стверджувати, що кількість священиків у концентраційних таборах була невеликою.

Така ситуація пов'язана насамперед із німецькою політикою щодо церкви як такої. Німці відкрито не переслідували українських церков різних конфесій. На початку окупації в 1941 році деяким із них вдалося відновити свою діяльність. Ідеться про Українську автокефальну православну церкву (яка була повністю незалежною) та Українську автономну православну церкву (яка визнавала верховенство Москви).

Таке ставлення після переслідування церкви радянською владою привело до того, що українське духовенство в ранній період нацистської окупації лояльно ставилося до влади, принаймні декларативно. Однак були й такі священики, які мало не з перших днів окупації відкрито виступали проти німецької репресивної політики, зокрема проти переслідування євреїв. Серед них був отець Омелян Ковч.

Омелян Ковч (1884–1944)

Цей греко-католицький священик усе своє життя присвятив допомозі ближньому. Як капелан Української Галицької армії перебував із військовими на передовій, щоб підтримати їх морально й фізично.

Отець Омелян Ковч. Фото з книги Анни-Марії Баран-Ковч "За Божі правди і людські права"

У парафіях, де служив, він одразу брався до організації суспільного і культурного життя вірян. Навіть у радянські часи організовував паломництва і євхаристійні свята. Був активним у громадсько-політичному житті, за що його неодноразово переслідувала польська, радянська й нацистська влада.

Під час одного зі своїх ув'язнень Ковч написав книгу "Чому наші від нас утікають". Поляки в поліцейських звітах охарактеризовували його як "особливо небезпечного державного злочинця – українського націоналіста". І дійсно, отець Омелян був членом ОУН, зокрема, перебуваючи в парафії в Перемишлянах, очолював районну реферантуру пропаганди організації.

Але це не завадило отцеві підтримувати самих поляків, коли в 1939 році прийшла радянська влада і їх почали переслідувати. Отець Омелян був першим, хто кидався на допомогу нужденним. Із продуктами, або з грошима, або просто з добрим словом він навідувався до родин польських офіцерів, яких відправили в Сибір. Їхні дружини запитували у священика: "Як ти можеш нам допомагати, якщо мій чоловік ще недавно проводив у твоєму домі обшуки?" У відповідь він тільки усміхався й говорив, що це його обов'язок.

У центрі сидить митрополит Андрій Шептицький, отець Ковч – у верхньому ряду, крайній зліва. На фотографії діти Ковча – Роман (у першому ряду крайній праворуч), Ірена (друга зліва у другому ряду), Ліда (праворуч від митрополита), Анна (зліва від митрополита). Фото з книги Анни-Марії Баран-Ковч "За Божі правди і людські права"

За два роки окупант змінився. Тепер під репресії потрапили євреї. І Ковч знову був із тими, хто потребував допомоги.

У вересні 1941 року група німецьких есесівців закрила синагогу міста Перемишляни разом із людьми, які прийшли молитися. Усередину кинули запалювальні бомби. Почалася пожежа. Люди ринулися до дверей і зрозуміли, що потрапили у смертельну пастку.

Рабин міста Белза Аарон Рокеах. Фото: vnu4ka.livejournal.com

Колишній житель Перемишлян Леопольд Кляйман-Козловський так описав ці події:

"Римсько-католицький ксьондз і група людей із Перемишлян прибігли до отця Ковча з проханням, щоб той допоміг урятувати синагогу. Ковч, який досконало знав німецьку мову, крикнув солдатам, щоб пустили його в синагогу. Останні оніміли від подиву, але пустили його. А отець кинувся виносити людей з охопленої полум'ям будівлі. Серед тих, кого врятував отець Ковч, був рабин Белз Аарон Рокеах, який тоді перебував у Перемишлянах".

Ковч був здатний не тільки на разовий геройський вчинок, але й на тривалу ризиковану роботу.

Коли в Перемишлянах організували гетто, отець Омелян неодноразово, взявши на себе відповідальність, пробирався туди, щоб допомогти євреям. Він приносив із собою їжу, медикаменти, чисту білизну та інші необхідні речі, щоб хоч якось допомогти людям у біді.

Ще одним способом порятунку євреїв від загибелі, до якого вдався священик, було виготовлення так званих арійських документів (метричні виписки із церковних книг про хрещення), які могли врятувати від смерті. Зокрема, завдяки довідкам від отця Ковча вдалося вижити під час Голокосту Рубіну й Ітці Пізем (Карчаг).

Отець Омелян (у другому ряду, перший зліва) серед ченців Унівської лаври. Фото з книги Анни-Марії Баран-Ковч "За Божі правди і людські права"

За таку діяльність Ковча на початку січня 1943 заарештувала німецька служба безпеки (SD) і посадила у львівську тюрму на Лонцького. Родина, знайомі й митрополит греко-католицької церкви Андрій Шептицький робили все можливе для його звільнення з-за ґрат. Нацисти поставили єдину умову: український священик має письмово зобов'язатися нічим не допомагати євреям.

Отець Омелян разом зі своїми дітьми. Найменший хлопчик – дитина, яку Ковч узяв до себе на деякий час. В одного жителя Перемишлян померла дружина, і йому було нелегко. Ковч, розуміючи труднощі, із якими зіткнувся парафіянин, запропонував узяти до себе найменшого сина. Водночас у самого отця було шестеро своїх дітей. Фото з книги Анни-Марії Баран-Ковч "За Божі правди і людські права"

Отець Омелян відповів відмовою. "Послухайте мене, пане Ставицький, – сказав він тоді офіцерові SD. – Ви офіцер поліції. Ваш обов'язок – розшукувати злочинців. Будь ласка, віддайте Божі справи в Божі руки". Офіцер, обурений зухвалою відповіддю священика, наказав повернути його у в'язницю. Там його довго катували, а потім доправили в концтабір Майданек. Але навіть перебування на "фабриці смерті" не зламало священика. В одному з листів він попросив рідних відмовитися від спроб домогтися його звільнення:

"Я розумію, що ви стараєтеся визволити мене. Але я прошу вас нічого не робити. Учора тут вони розстріляли 50 осіб. Якщо мене не буде тут, хто допоможе їм перейти в інший світ? Вони підуть назавжди зі своїми гріхами у глибокій розпуці, що нависає над цим пеклом. Але зараз вони йдуть із високо піднятими головами, залишаючи свої гріхи позаду. Вони переходять міст із радістю в серці, і я бачу, як мир і спокій утверджуються в них, коли я востаннє розмовляю з ними".

Ковч вважав, що саме серед приречених на смерть найкраще виконає свою місію:

"Я вдячний Богові за його доброту до мене... Крім неба, це єдине місце, де я хотів би бути. Ми тут усі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священик. Я не можу уявити, що вони будуть робити без мене. Тут я можу бачити Бога – Бога, який є один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей. Можливо, наші церкви різні, але в усіх них царює Всемогутній Господь. Коли я проводжу літургію, усі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але хіба Господь не розуміє всіх мов?

Вони вмирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст. Чи це не благословення? Чи це не найкраща корона, яку Господь міг покласти на мою голову? Це так. Я дякую Богові тисячу разів на день за те, що він послав мене сюди. Я не міг би просити в нього більшого. Не впадайте у відчай через мене. Радійте разом зі мною. Моліться за тих, хто створив цей табір і цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви... Нехай Господь змилується над ними".

Омелян Ковч, в'язень №2399 у Майданеку, працював нарівні з усіма іншими в'язнями в таборі, а після важкої фізичної праці виконував функції священика. Духовну втіху давав усім, незалежно від національності чи віросповідання.

Тюремна картка Омеляна Ковча з концтабору Майданек. Фото: ipn.gov.pl

Страшні табірні умови остаточно зіпсували здоров'я вже немолодого священика. Він помер за колючим дротом 25 березня 1944 року, не доживши кількох місяців до звільнення Майданека. Офіційною причиною смерті названо серцеву недостатність. Тіло отця, як і тисяч інших, спалили в одному з крематоріїв табору.

Але пам'ять про праведника не вдалося знищити так легко, як його тіло. Урятовані ним люди нагадували іншим про життєвий подвиг священика. 9 вересня 1999 року Єврейська рада України надала йому звання "Праведник України". А 2001 року під час візиту в Україну папа Іван Павло II проголосив отця Омеляна Ковча блаженним священномучеником.

Крематорій концтабору Майданек, у якому було спалено тіло отця Ковча. Майданек діяв на околиці польського міста Люблін із 1941-го до 1944 року. Спочатку в таборі утримували ув'язнених із СРСР, потім туди почали привозити євреїв зі Словаччини та Польщі. Через Майданек пройшло приблизно 150 тис. в'язнів, майже 80 тис. із них загинуло. Фото: Goku122 / wikipedia.org

У червні – серпні 1942 року прокотилася хвиля арештів греко-католицьких священиків у Самборі, Підгайцях, Рава-Руській, Перемишлянах, Львові. Їх обвинувачували у хрещенні євреїв, щоб приховати їх від влади, протидії "німецькій справі".

Арешти й переслідування не вплинули на організований митрополитом і його церквою порятунок євреїв. Про цю діяльність знали не тільки священнослужителі, але й рядові віряни. В умовах засилля таємної поліції, доносів, провалів досвідчених членів ОУН німецька влада не змогла виявити сотні єврейських дітей, жінок, чоловіків, яким допомагала греко-католицька церква.

Водночас духовенство греко-католицької церкви заарештовували і за безпосередню участь в українському визвольному русі.

Семен Іжик (1913–1995)

Семен Іжик народився 19 березня 1913 року в селі Нижнє Висоцьке Турківського повіту (Львівська область). Його життя було тісно пов'язане з ОУН. Під час навчання входив до Юнацтва ОУН, за що його виключили із Львівської академічної гімназії.

Отець Семен Іжик. Фото з книги "Сміх крізь сльози"

У 1933 році, під час навчання в приватній польській школі в Турці, Іжика заарештувала польська поліція. За належність до ОУН його засудили до одного року позбавлення волі.

У 1935–1939 роках навчався в семінарії УГКЦ у Перемишлі. У зв'язку з початком Другої світової війни його висвятили в сан диякона. Деякий час учителював у селі Ліски на Лемківщині. Згодом його висвятив єпископ Григорій Лакота. Отець Іжик служив у парафіях сіл Леськи, Дверник і Пиняни.

11 листопада 1943 року за належність до ОУН отця Іжика заарештувала SD. Священика тримали в тюрмах Дрогобича та польських міст Устрики-Долішні, Сянок, Тарнов і Краків. Згодом він пройшов цілу низку концентраційних таборів: Гросс-Розен, Бухенвальд і Дора-Міттельбау.

Обкладинка книги отця Іжика "Сміх крізь сльози" зі спогадами про перебування у тюрмах і концтаборах. Фото: diasporiana.org.ua

У концтаборах неминучими випробуваннями для в'язня були холод, голод і знущання з боку тих, хто обіймав адміністративні посади. Отець Іжик у своїх спогадах описує один із таких епізодів:

"Жахом для нашої команди був російський капо Василь. Родом він був із Москви. У 1941 році потрапив у німецький полон, згодом із полону передали його до кацету. Це колишній старшина Червоної армії. Він так по-звірячому знущався з ув'язнених, що його прозвали "Сталіним". Василь був капо для кримінального відділу. Розповідають, що у 1942 році він майже щодня вбивав по кілька ув'язнених під час роботи, щоб у цих "закінчених" (померлих) забрати "фріштиг" (другий сніданок), аби самому з'їсти. Потрапити в його команду означало насправді те саме, що бути засудженим до крематорію".

У таборі отець Іжик займався священицькою роботою. У 1945 році його перевели в концтабір Берген-Бельзен, звідки звільнили британсько-канадські війська. Після війни священик організував Лігу українських в'язнів із німецьких тюрем і концентраційних таборів, в англійській окупаційній зоні така філія нараховувала 700 ув'язнених.

У 1945‒1947 роках був священиком у таборі для переміщених осіб у місті Ганновер. Згодом виїхав до Канади. У місті Вінніпег видавав український католицький тижневик "Поступ" і дитячий журнал "Мій друг".

Входив до складу Антибільшовицького блоку народів. У 1968 році архієпископ Йосип Сліпий назвав його крилошанином (найвищий титул священика у єпархії, якому надають право носити особливі відзнаки – пелерину й нарукавники), а в 1977 році – митратом-архіпресвітером (такий титул надають за особливі заслуги, а його власник здобуває право носити митру – головний убір для богослужінь у формі корони). Комітет українців Канади нагородив отця Іжика Шевченківською медаллю.

Бухенвальд, де відбував ув'язнення отець Іжик, – один із найбільших нацистських концтаборів. Він був розташований неподалік від міста Веймар (Німеччина). Діяв із 1937-го до 1945 року. Протягом восьми років через цей концтабір пройшло приблизно 250 тис. осіб, 56 тис. із них замучили й убили. Після 1945 року Веймар опинився в радянській окупаційній зоні і Бухенвальд використовували як спеціальний табір НКВС до 1960 року. Фото: Michael J. Zirbes / wikimedia.org

Під репресії потрапляли і православні. Концтабором для священиків називали Дахау. Саме тут було сконцентровано їх значну кількість. До кінця 1940 року в Дахау почали звозити священиків з інших таборів. До кінця війни через табір пройшло 2720 священиків більше ніж 20 національностей.

Особливо багато серед них було поляків, чимало німців, чехів, французів, українців. Так нацистська Німеччина проводила політику знищення національних еліт підкорених країн.

Спочатку священики перебували в більш привілейованому становищі – вони менше працювали, їх краще годували. Але вже у вересні 1941 року привілеї скасували, священики стали об'єктом ще більших знущань, ніж інші в'язні, над ними частіше проводили медичні досліди.

Василь Іваняс (1901–1964)

Ігумен Іоанн (Василь Іваняс) народився 29 серпня 1901 року в селі Кошельово Хустського району (Закарпатська область) у селянській сім'ї. У 1907–1913 роках навчався в народній школі. У 1923-му вступив послушником до Свято-Миколаївського чоловічого монастиря в селі Іза. 20 серпня 1924 року пострижений у чернецтво.

Ігумен Іоанн. Фото надав дослідник Юрій Данилець

На початку 1924 року Іваняс вирушив до Сербії, де вступив до чернечої школи при монастирі Раковиця. 3 грудня 1925 року єпископ Новосадський-Бачкський Іриней (Чирич) висвятив Іоанна в сан ієродиякона. 21 листопада 1925-го патріарх Сербський Димитрій (Павлович) висвятив його в ієромонахи.

Повернувшись у Підкарпатську Русь (Закарпаття), дістав призначення священиком у селі Нижній Бистрий. Обслуговував парафії в селах Нанково, Вонігове, Руське Поле, Лисичово, Присліп, Воловець, Волове (нині селище Межигір'я). Із 2 березня 1936 року перебував у селі Канора у Воловецькому районі.

25 травня 1941 року угорські органи безпеки заарештували ієромонаха Іоанна за підозрою у співпраці з радянськими партизанами. Спочатку його тримали під вартою в ужгородській в'язниці, а 23 червня 1941 року перевезли до Будапешта. Потім у листопаді 1941 року етапували в концтабір у місті Вац (Угорщина), де 16 травня 1943-го його засудили до 10 років ув'язнення за обвинуваченням у зраді угорської держави. Із 27 жовтня 1944-го до 29 квітня 1945-го перебував у концентраційному таборі Дахау в Німеччині.

Ієромонаха Іоанна звільнили з ув'язнення американські війська. Після повернення в Закарпаття його було призначено парохом у селах Богдан і Видричка Рахівського району. Із 1951 року працював у селі Кваси того самого району. Йому надали сан ігумена. Помер у 1964 році. Похований на сільському цвинтарі в селі Кошельово Хустського району.

Росоха Тома (1903–1983)

Росоха Тома народився 11 квітня 1903 року в селі Нижній Бистрий Хустського району (Закарпатська область). Його сім'я брала участь у відродженні православного руху на початку ХХ століття, через що її переслідувала угорська влада. Діда вбив угорський жандарм, а батька й матір засудили на Мараморош-Сигетському процесі до двох років ув'язнення.

Ієромонах Феодосій (Росоха Тома). Фото надав дослідник Юрій Данилець

У роки Першої світової війни Тома наймитував, а з 1918 року працював на лісорозробленнях у Гуменному, Драгові, Довгому, Сваляві.

У 1924 році вступив послушником до Свято-Миколаївського чоловічого монастиря в селі Іза. 9 липня 1927-го пострижений у чернецтво, 7 жовтня 1928-го висвячений у ієродиякона, а 2 березня 1929 року – у сан ієромонаха.

Перша парафія, де служив отець Феодосій, була в селі Ребрина біля Михайлівців (нині територія Словаччини). Із 1931 року був парохом у селі Воловець (районний центр у Закарпатській області).

У 1939 році отець Феодосій створив підпільну групу, яка збирала інформацію й передавала радянським прикордонникам. 24 травня 1941 року його заарештувала угорська контррозвідка й перевезла в Ужгород, а в червні ‒ до Будапешта.

З листопада 1941-го перебував у концтаборі в місті Вац (Угорщина), де 16 травня 1943-го його засудили до довічних робіт. Згодом ієромонаха тримали у в'язниці міста Комарно (Словаччина), а пізніше перевели в концтабір Дахау.

Звільнений з ув'язнення американськими військами 29 квітня 1945 року. Після повернення додому під тиском радянських органів Росоха покинув чернецтво, одружився. Працював на різних державних посадах, зокрема директором санаторію "Карпати". Помер в Ужгороді 14 квітня 1983 року.

Концтабір Дахау, де утримували ігумена Іоанна та ієромонаха Феодосія. Дахау діяв із 1933-го до 1945 року неподалік від Мюнхена (Німеччина). У концтаборі відпрацьовували різні способи фізичних і психологічних знущань з ув'язнених. Через Дахау пройшло приблизно 200 тис. в'язнів із 24 країн світу. Із них загинуло понад 40 тис. осіб, зокрема майже 12 тис. громадян СРСР. Фото: Iuliia mr / wikipedia.org